«Не знаю, що гірше: коли тобі ніхто не подобається, чи подобається, але без відповіді». Режисерка та сценаристка підліткової драми «СТОП-ЗЕМЛЯ» Катерина Горностай намагається дослідити це питання
Катерина ГОРНОСТАЙ, режисерка: «Зумери не заслужили перебувати в зламаному світі»
Це інтерв’ю з Катериною ми провели наступного ранку після прем’єри «Стоп-Земля» на одеському кінофестивалі, а вже за день цей фільм виграв у трьох номінаціях конкурсної програми: «Найкраща акторська робота», «Найкращий фільм» та «Гран-прі фестивалю» на підставі глядацького голосування. В арсеналі фільму це вже не перші нагороди: навесні 2021 року він отримав «Кришталевого ведмедя» від юнацького журі конкурсної програми Generation 14plus як найкращий повнометражний фільм на Берлінському міжнародному кінофестивалі. Що ж такого особливого в історії про звичайних київських школярів? Folga’ поспілкувалася з Катериною, щоб дізнатися, як актори готувалися до зйомок у «Стоп-Землі», чи можна зацікавити зумерів, з чого народжуються персонажі та яка користь від невзаємного першого кохання.
Вчора актори вперше побачили фільм. Я сиділа близько до екрана і помітила, що багато хто плакав, виходячи на сцену. Про що ви з ними спілкувалися після прем’єри?
Я дуже сильно переживала за їхню реакцію. В мене було декілька пересторог, що, можливо, хтось засмутиться, що присутній у фільмі менше, ніж очікував, — ось такі штуки. І я навіть не те що збирала якісь враження, а скоріше намагалася зрозуміти, чи не справдилися мої тривожні очікування. І мені здалося, принаймні з того, що я бачила, що все-таки фільм їм дуже сподобався, вони його оцінили і як глядачі також. Не з марнославного боку, що от «тіпа я там в кадрі», а з боку кіно і того процесу, до якого вони були долучені. Для них це дуже цікава та яскрава частина життя: вони зустрілися та багато чого зробили поза фільмом, поки ми готувалися. Тому це для всіх нас більше ніж фільм.
Ви казали, що не перший раз бачите «Стоп-Землю» у залі кінотеатру з публікою, — його прем’єрні покази були в Європі. А наскільки відрізняється та реакція від вчорашньої з українськими глядачами?
Багато з наших знайомих глядачів казали: «Та ви взагалі комедію зробили!» Я насправді дуже сподівалася, що зал буде реагувати саме таким чином. Мені здається, що через оцей сміх відчувається впізнавання персонажів, слів, тому, оскільки він був, у мене просто відлягло від серця. Але дійсно є різниця, більшою мірою тому, що все ж таки наша публіка всередині мови, вона зчитує якісь дуже тонкі речі, які є в діалогах. Наскільки б ми не старалися чітко та дослівно перекласти субтитри англійською, будь-який європейський глядач однаково відчуває це трошки більш абстрактно та відсторонено, ніж люди, які дивляться це кіно в українському контексті.
І навіть деякі склейки та паузи не працювали в Європі так само стрімко, як ось учора в Одесі. Тому, звісно, вчора була дуже тепла зустріч. Скільки я дивлюся фестивальні фільми, ось ходжу на одеський [кінофестиваль], і розумію, що це взагалі така постпандемічна штука (будемо сподіватися, що саме постпандемічна), — всі засумували за фестивалями, й публіка на багатьох показах, у принципі, дуже вдячна. Тому в нас, напевно, був такий ідеальний варіант. Я думаю, що ми ще зустрінемо глядача, який буде налаштований більш скептично, який щось не сприйме. Коротше, це цікаво досліджувати.
Щодо впізнавання — наприклад, Сашина мама: це не просто сміх, це сміх крізь сльози, тому що він дуже типовий персонаж. Деякі фрази, мабуть, багатьом матусям вшивають за замовчуванням, тому це було і смішно, і сумно, якщо поставити себе на Сашине місце.
Так, дійсно! Це 100% так. Їхня лінія стала потужною та вибухонебезпечною серед публіки. Я вважаю, що це якраз через те, що спрацювало супервпізнавання
Катерино, а як це — повернутися на одеський кінофестиваль, ще й у новому статусі: у 2017 ви представляли короткометражку «Бузок», а зараз дебютували з повним метром.
Набагато більше нервів, я так скажу. (Сміється — Прим. ред.) Більше відповідальності, набагато більше людей, які приїхали представляти фільм, — це суперпрекрасно. Для мене те, що величезна частина акторів і команди приїхала підтримати фільм, — найкраще, що було на цьому фестивалі, бо ці люди його робили, це їхній фільм. Насправді неважливо — короткий метр чи повний, ти все одно дуже хвилюєшся. Просто коли він повнометражний, дивлячись його в залі з глядачем, ти хвилюєшся на півтори години довше. (Посміхається. — Прим. ред.)
На якому виробничому моменті ви остаточно зрозуміли, наскільки повнометражка на практиці відрізняється від короткого метру?
Інколи мої колеги-режисери сміються, що знімати короткометражний фільм настільки ж затратно, як і повний, бо ти все одно потужно в нього вкладаєшся, але виходить коротка форма, яку важко десь прилаштувати. Короткометражне кіно взагалі вважається не таким серйозним, як повний метр, хоча насправді підхід до його виробництва у сенсі справжності намірів і всієї роботи абсолютно ідентичний. Все одно — у тебе фільм на пів години чи на півтори, ти однаково виточуєш його, доки він не почне працювати. Я пам'ятаю, коли ми робили «Бузок», то він вийшов півгодинним — це доволі багато та незручно для короткого метру, тому що саме через хронометраж його часто не беруть на фестивалі. Але я не могла скоротити фільм ще більше. Тоді я подумала, що в такій формі трошки затісно, хочеться вже розвернутися. Але у повного метру є інша небезпека: ти починаєш розгортатись, а потім розумієш, що в тебе стільки матеріалу, що фільм виходить супердовгим. Дві години для дебюту також вважаються не дуже зручним, золотий стандарт — це 90 хвилин. Але я рада, що ми відстояли ці 2 години та все-таки лишилися в цьому хронометражі.
Як на мене, цей час у залі не відчувався. Ось що хотіла у вас запитати: «Стоп-Земля» — це досить стара гра. Та що було спочатку? Ви будували історію навколо неї чи, коли писали сценарій, перебирали варіанти, у що могли гратися підлітки?
Скоріше гра стала такою допоміжною метафорою. Вона мені запам’яталася та полюбилася з дитинства, також подобається її символізм — він цікавий для кінематографічного зображення. Але все ж таки відправною точкою для розпаковування цієї історії стала дискотека. Саме цей момент танцю — з нього я якраз і почала. Тобто взагалі це був короткометражний сценарій на сторіночку, в якому була кульмінаційна подія — дискотека, коли дівчина пропонує хлопцю потанцювати. А от далі я зрозуміла, що це можна розгорнути, побудувати лінії її друзів та батьків, знайти ще персонажів, бо вони самі собою почали вростати в цю історію. І гра була там. Оскільки в ній є ще й така космічна конотація, то я навіть ніколи не думала про те, що можна пошукати щось інше.
Примітка. У гру «Стоп-Земля» грають на дитячих майданчиках та будь-яких комплексах, де можна лазити. Обирається ведучий, якому зав’язують очі, розкручують, як у піжмурках, і гравці розбігаються. Ведучий ходить навколо лазалки, намагається спіймати когось із гравців і навпомацки впізнати його. Ведучому, на відміну від інших, заборонено забиратися догори, проте він може зловити гравця за ногу. Інші учасники можуть спускатися вниз і перебігати по землі, але тікати далі, ніж на метр він лазалки, не можна. Протягом раунду ведучий може один раз сказати: «Стоп, Земля!» Тоді всі, хто опинився в цей час на землі, повинні завмерти, а у ведучого є п’ять секунд, щоб знайти їх. Гравці, що висять у цей час на лазалках, голосно відраховують секунди. Перша людина, яку спіймали та впізнали, стає ведучим у наступному раунді.
Ви неодноразово в інтерв'ю казали, що у фільмі грають аматори, які навчалися в акторській лабораторії.
Розкажіть про неї докладніше.
Фактично це було таке місце, досить вільне щодо висловлювання та дій, в якому були різні класи: там був рух, ми працювали з голосом, вивчали прості акторські техніки, робили документальні п’єси, писали та ставили етюди, писали тексти, знімали кіно (вони самі про себе знімали). Тобто такий собі воркшоп, який нам суперпощастило провести за допомогою гранту Українського культурного фонду. У нас були офігенні викладачі. Основною метою було не те щоб зробити з них акторів, бо, в принципі, це навряд чи можливо за ті 2 місяці, які тривала лабораторія. Але ми хотіли, наскільки зможемо, по-перше, об'єднати їх [підлітків] в один колектив, тому що до цього вони були незнайомі, по-друге, перевірити хімічні зв’язки між людьми та зрозуміти, в яких ролях вони вплетуться у сюжет, і по-третє, звикнути до імпровізації та спокійно реагувати на камеру. Вся лабораторія була цілком зафільмована, у нас була людина з камерою, яка постійно спостерігає за тобою, і мені хотілося, щоб вони перестали її взагалі помічати. Звісно, що в ігровому процесі, на виробництві це відбувається зовсім інакше, бо камера там набагато більша, та складніший процес. Але лабораторія нам багато чого дала. Ми показали майбутнім акторам, яке кіно нам подобається і яку реальність ми збираємося відтворювати. І саме через це ми з акторами дуже легко працювали вже під час фільмування, бо вони самі розуміли та відчували, що для нас є фальшивим.
Відео: СТОП-ЗЕМЛЯ / STOP-ZEMLIA, офіційний український трейлер, 2021
Якщо порівняти роботу з аматорами та професійними акторами, що вам як режисерці цікавіше?
Я сама ще «не волшебник, а только учусь», як кажуть. Я не можу просто так зараз визначити, що з кимось цікавіше, — це дуже по-різному. Поки виходить, що більше цікавості якраз із боку людей без акторського досвіду, які відтворюють певну просту реальність, що їм знайома. Але водночас я захоплююся фільмами великих режисерів, дорослих (посміхається. — Прим. ред.), які знімають видатних акторів, — це зовсім інший стиль роботи. Просто для того, щоб працювати з широким акторським діапазоном, щоб це вийшло класно, треба дати акторам драматургію, з якою вони зможуть розкритися. В цьому сенсі я поки що не дуже впевнено почуваю себе як сценаристка, яка могла б написати щось таке цікаве для хорошого актора з хорошими даними. Тому, можливо, колись, коли я навчуся створювати таку форму, мені було б цікаво попрацювати саме з акторами. Але все одно, ця реалістичність у кадрі, типу документальність, як багато хто її називає, вона для мене дуже важлива, тому що в такій формі якраз і виникає це зчеплення з життям.
Найбільшою пересторогою було те, що ми поєднуємо в одне середовище людей, які не мають акторського досвіду та пройшли лабораторію, і людей, в яких цей досвід величезний (акторів, які зіграли батьків). Ось тут було трохи страшно, бо мені не хотілося, щоб глядач відчував цю різницю, тому ми намагалися її якомога ефективніше нівелювати. Але все одно, це був цікавий експеримент.
Чи важко взагалі було вам як міленіалці знайти спільну мову з зумерами? Про це покоління є дуже багато міфів — вони швидше підтвердилися чи спростувалися?
Ну, наприклад, який міф?
Що зумери ледачі, необов'язкові, надто чутливі…
Надто чутливі — це точно. Можливо, якраз наша група така, саме вони дійсно дуже чутливі. Просто така риса потрібна актору чи акторці, бо рефлексія та чутливість — для них основні речі. Щодо того, що вони ледачі… З того, як ми працювали, я не можу таке сказати. Коли процес цікавий — вони дуже залучені. Я теж переживала, що буде якась така відстороненість, що ми не зможемо їх зацікавити, що вони будуть увесь час у телефонах. А потім я зрозуміла, що це залежить від нас — кураторів лабораторії, наприклад. Якщо [підліткам] цікаво те, що зараз відбувається, — вони присутні, телефонів майже нема. У мене було на меті фактично зобразити це у кіно також: телефон — таке продовження руки, яке існує як інструмент долучення до світу та розширення горизонту, але воно не прірва, в яку падаєш. Це просто такий артефакт, який завжди з тобою і дуже допомагає. Дійсно, риса їхнього покоління — вони фактично вже народилися з телефонами. З ними може бути важко саме через те, що вони прийшли в такий час, коли відразу треба включатись і починати все змінювати навколо себе, тому що так не робимо ми та наші попередники. Дуже показова штука, наприклад: зараз ООН оприлюднила кліматичну доповідь. Раніше, десь 15 років назад, у звітах давався якийсь час, після якого, як попереджали, буде дуже погано. А зараз цей звіт каже: «Ну ось — настав цей час, коли вже дуже погано. Якщо ми ще трошки протримаємося в такому ж дусі, то стануться незворотні зміни, які призведуть до абсолютної кліматичної катастрофи». І це боляче [для зумерів], бо вони взагалі не заслужили на перебування у такому світі, який вже зламаний індустріалізацією та великою жадібністю людства. Власне їхня така розгубленість — і через це. Також з усіма нами сталася цікава метафорична штука під час пандемії: ніби ти з усіма, але лишився на самоті, вважаючи, що онлайн може замінити справжнє життя. Думаю, це вилізло боком багатьом, у тому числі й мені.
Наскільки трансформувалися образи персонажів зі сценарію після того, як ви затвердили команду? І чому ви вирішили залишити їх зі своїми справжніми іменами?
У лабораторії ми, звісно, користувалися справжніми іменами, а оскільки це цілий клас, я боялася, що якщо ми зараз їх переназвемо, вони почнуть плутатися, а це дуже важко потім фільтрувати за звуком, особливо коли багато людей у кадрі. Тому це практична річ. Машу, на щастя, так звали й за сценарієм. Коли вона його отримала, то не повірила, що у неї головна роль. Навіть мені писала: «Можна я ще раз перепитаю: Маша — це я?»
Спочатку в сценарії був пул з 8 основних персонажів, у яких були певні доволі схематичні характеристики. В лабораторії ми припасовували характер за сценарієм до справжньої людини — намагалися зрозуміти, де є зчеплення. Про когось це було очевидно. Наприклад, була двійка «Серьога та Андрій». Артем — це точно «Серьога», але менш хуліганський, більш інтелігентний, тому що він сам собою дуже інтелігентна людина, шляхетний такий. Артем і Миша зробили разом багато етюдів, і я вже з середини лабораторії зрозуміла, що вони — це точне уособлення Серьоги та Андрія, і мені сподобалося те, що вони своїми справжніми характеристиками трохи змінили вектор. Але про деяких було менш очевидно. Наприклад, фігура друга головної героїні (його в сценарії звати Ванею) — дуже кумедний іронічний персонаж, навіть такий троль. Він списаний з людини, яку я знала, — це Ваня з фільму «Крокодил» («Крокодил» — короткометражний фільм Катерини Горностай, 2018 рік. — Прим. ред.). У першому драфті сценарію в компанії Яни та Маші взагалі третьою була дівчинка, але потім я зустріла справжнього Ваню, й мені стало цікаво: а що буде, якщо один з трійки — хлопець? І я списала цього героя з Вані. У нього було б велике майбутнє в акторській справі, бо він дуже відчуває камеру, але вирішив поступати на медика. Було важко змиритися з тим, що «Ваня» вийде інакшим, бо саме такої людини у нас в лабораторії не було. Але зараз я думаю, що Сєня змінив його тільки на краще. Він привніс свою цинічну іронічність, але також вразливість у характер персонажа. Взагалі Сєня багатьом припав до душі.
Він і мій улюбленець! Сєня не боїться здаватися «не таким», бути чутливим, проявляти емпатію. Мені це дуже сподобалося. Вважаю, що він був би гарним прикладом для хлопців-однолітків. І мені як глядачці здається, що це саме Сєня писав Маші в Instagram.
Ми хотіли, щоб підозра падала й на нього також! (Сміється. — Прим. ред.)
Вчора після фільму один з глядачів сказав, що зі «Стоп-Землі» можна починати відраховувати нову хвилю в українському кіно. Як ви вважаєте, а чи незалежне українське кіно можна поділити на періоди чи хвилі, як це роблять у США та Європі?
Мені здається, що хвилі та етапи скоріше залежать від кількості. У нас все ж таки ще немає такої кількості [фільмів], з якої може виростати от просто щось таке хвилеподібне. Я не беруся сказати, мені здається, це скоріше треба питати людей, які трошки ширше та критичніше дивляться на весь кінопроцес, тому не знаю. Задача сучасних українських кінематографістів — просто продовжувати працювати. Ми бачимо, що за нами вже підтягується молодше покоління, яке закінчує Карпенка-Карого та виграє «Молодість», і це дуже круто. Є рух: ми рухаємося, рухається старше покоління, на фільми якого ми ходимо, рухається покоління за нами. Головне, щоб рух не припинявся. Мені здається, що навіть якщо буде не хвиля (бо хвиля — це фільми, які мають стилістично перегукуватися), а просто якась кількість різних, але цікавих українських фільмів, — це вже суперплацдарм для наступних поколінь наших кіношників. Ось це важливо.
Вам би хотілося ще досліджувати підлітковий світ?
Поки що не знаю. Я дуже-дуже давно думала про цей сценарій. Мені було вельми важливо зобразити той свій досвід, якого я набула у 16 років, бо він був першим. Далі були моменти в дорослому житті, які також дуже важливі для рефлексії. Тому я думаю, що з наступними роботами я буду звертатися до більш старшого віку, до того ж я ще й сама стаю старшою. Я дуже сильно відчуваю їх — зумерів, які у нас знімалися, вони стали моїми друзями. Але напевно зараз мені цікаво піти трошки далі.
На вашу думку, чому, виростаючи, люди забувають, яка це трагедія, коли в школі подобається хлопчик чи дівчинка, які не відповідають взаємністю? Що в підлітковому віці теж може бути депресія? Як ми самі у бутність підлітками ображалися на батьків, а потім кажемо своїм дітям ті ж самі образливі слова?
Це як слюда, знаєте, — такий багатошаровий мінерал. Коли ти знімаєш один шар, то він тонесенький, майже прозорий, і його можна розтерти двома пальцями. Тому коли тобі 16 років, щось вперше трапляється — це на тебе сильно впливає, бо ти, як цей один шар слюди, — суперкрихкий. Потім ці закоханості без відповіді нашаровуються, і «слюда» стає товстішою: тебе вже не так просто поламати, ти менше відчуваєш, бо це вже не перший досвід. Багато хто каже, що у цьому віці така платонічна любов є дуже важливою для становлення особистості. Та, можливо, навіть краще, щоб це почуття було без відповіді, тому що вивільняється величезна кількість енергії, щоб іти далі. Ти ніби акумулюєш її увесь цей час, а потім сублімуєш, наприклад, у навчання чи пошук себе як професіонала. Потім це все потрошку якось стабілізується. Я не кажу, що у тих, хто мав успіх у підлітковому віці, «всё пропало». Просто все відбувається вперше, і ти не знаєш, як реагувати на певні речі. Твій організм реагує зразу з декількох боків: тобі й сумно, й радісно водночас, ти взагалі не можеш усе зібрати до купи та проаналізувати. В тебе ще немає для цього інструменту, а далі він будується сам собою.
Я думаю, що не варто забувати цей досвід, і мені дуже подобається розмовляти з глядачами на цю тему. Вони дивляться на людей, які зараз, у 21-му році, переживають ті ж історії, які ми переживали свого часу. Для них це ніби як шматок деревини з-під води сплив, і вони його знову бачать. Це така цікава штука, яка мені найбільше подобається: кожен, хто приходить дивитися на наших хлопців та дівчат у кіно, виходить наче після розмови з собою 16-річним. Це круто.
Я це теж учора відчула! І останнє питання: у вас є Instagram з портретами дерев, які вам зустрічалися. То що ж потрібно зробити дереву, щоб попасти до вас у профіль?
Просто трапитися. Ми знайомимося та фотографуємося. Все! (Сміється. — Прим. ред.)
Я вас хочу познайомити з одним особливим деревом. За оперним театром є сквер Пале-Рояль, де росте дуже товстий старий платан — ви його одразу побачите. Мені здається, що це дерево магічне: його можна обійняти, зарядитися енергією, а ще воно виконує бажання!
Круто! Я обов’язково туди схожу.
