Любомир Левицький, режисер

Любомир Левицький працює над іще одним амбітним проєктом — супергеройським фільмом «Капітан Україна». Та знову ж таки режисер ламає правила гри: він оголосив загальноукраїнський кастинг, аби знайти акторів серед нас

Хадралиева Алина
Автор:
Хадралиева Алина

Любомир ЛЕВИЦЬКИЙ: «Кінобізнес — чи не єдиний бізнес, де вас ніхто не запитає про диплом, навіть у Голлівуді»

Режисер Любомир Левицький давно вписав своє ім'я в історію українського кіно. Він першим зняв український трилер «Штольня», а його фентезі «Тіні незабутих предків» — одна з небагатьох українських картин, яка окупилася. Зараз режисер працює над іще одним амбітним проєктом — супергеройським фільмом «Капітан Україна». Та знову ж таки Любомир ламає правила гри: він оголосив загальноукраїнський кастинг, аби знайти акторів серед нас. Пройти проби може кожний: все, що треба, — перейти на сайт проєкту, заповнити анкету та записати відео.

В ексклюзивному інтерв'ю Folga’ Любомир Левицький розповів, коштом чого американська кіноіндустрія отримує якісний продукт, чим вона відрізняється від вітчизняної, як українському режисерові заявити про себе в США, та яке кіно потрібно знімати в Україні. Крім того, режисер поділився цінними порадами, які отримав від Гільєрмо дель Торо та Шин Шимосава.

Любомир Левицький інтерв’ю 2021

До Одеси ви приїхали на відкриття кіношколи «Не по-детски». Розкажіть, чому ви вирішили підтримати цей заклад.

Ми познайомилися з кіношколою «Не по-детски» на зйомках фільму «Скажене весілля 3», куди мене запросили як режисера. Нам були потрібні діти. І до мого кастинг-директора звернулася співробітниця закладу. І я такий кажу, мовляв, покажіть, що у вас є. Та я був уражений рівнем підготовки цих дітей. Таким чином для зйомок у нас були відібрані актори саме з цієї школи. Не з Києва навіть.

Те, що ми робимо в кіно зараз, — нову хвилю, вони роблять у навчанні. Пізніше нас запросили на майстер-клас, який я проводив у Києві. Я подивився, як працюють у школі та як захоплено ставляться батьки, як вони вірять у своїх дітей. Це реально круто! Мене дуже сильно надихнув такий підхід. І пізніше, коли ми вже їхали додому, я сказав, що у вас обов’язково буде школа не тільки в Миколаєві, але й в інших містах. Та от — «Не по-детски» тепер і в Одесі. Мені взагалі здається, що Одеса мала стати першою, тому що це місто є Меккою творчих людей та гумору. Тут просто б'є джерело талановитих людей.

Крім юних акторів кіношколи «Не по-детски» у «Скаженому весіллі 3» знімалися зірки першого ешелону. Які правила ви встановлюєте на знімальному майданчику? Чи залежить це від акторського складу?

Дуже демократичні! Юра Горбунов навіть сказав, що я зам’який режисер, тому що коли ми проводили проби, я замало давав завдань акторам. Просто казав, що робити, та дивився. Юра каже: «Любомире, тобі треба тримати їх у руках!» Я відповідав, що в мене такий підхід до роботи. Я вважаю, що коли ви починаєте тиснути на людину, вона замикається, та в неї в крові починає виділятися адреналін. Так, вона працює якісно, круто, якщо вона професіонал, але я не хочу мати пластикових акторів. Я хочу, щоб вони мені щось дали.

Тому, в принципі, це мій підхід до роботи з акторами. Я дуже багато чого в них учусь, дуже багато від них беру, але ніколи не дозволяю їм відійти від канви історії, яка має бути, та від канви їхнього характеру. Це дуже важливо. Ми намацуємо в результаті цей баланс і місця, де їм і мені не можна переступати межу. Я ніколи ні на кого не кричу, я завжди стараюся робити все на дуже творчому позитивному вайбі.


Повернімося до кіноосвіти. Тарантіно, Кемерон, Кубрик та багато інших відомих режисерів не отримували профільної освіти. Як ви вважаєте, для роботи в кіно це важливо? У самоучок рівні шанси на успіх чи це скоріше виняток із правил?

Кінобізнес є чи не єдиним бізнесом, в якому вас ніхто не запитає про ваш диплом, навіть у Голлівуді. Обов’язково спитають про роботи, які ви зробили, та з ким працювали. Диплом — це вже ваша особиста справа. Вам вирішувати, потрібен він чи ні. В Україні рівень освіти трошки кульгає, тому що в інститутах, де навчають майстерства кіно, викладачі — не такі люди, що практикують. Це люди, які знімали кіно на початку 60-х років, а можливо, і зовсім не знімали. Їхня технологія навчання направлена на роботу з кіноплівкою тощо. Це приблизно те саме, що вчити людей їздити з механічною коробкою передач, хоча давно вже є автомат. Кіно — це дуже прогресивне ремесло, і кожен день ми стикаємося з новими технологіями. Майже щоденно з’являється щось нове, новий підхід. І якщо цього не знати та цьому не вчитися, можна залишитися далеко позаду, тому що талант у кіно — це одна зі складових, а практичне навчання — це найосновніше.

Lubomir Levitsky

А як ви потрапили в кіно?

У мене як у режисера немає профільної освіти. Я навчався на археолога, хотів бути Індіаною Джонсом (сміється. — Прим. ред.). Також я навчався на історика, потім довгий час намагався шукати свій шлях. І пізніше, коли знайшов себе, став багато прокачувати себе літературою. Але кіно — це практична річ. Це як керувати літаком: ти можеш прочитати 100 книжок, але сісти за штурвал — і не полетіти. Це зовсім інша справа. Тут потрібно все пробувати з нуля. Я починав працювати на майданчиках у якості асистента. А потім все пішло-поїхало, аж доки я не зняв свій перший фільм. І минуло майже 4 роки, поки я вивчив, як усе називається, як працює майданчик, зсередини. Це та історія, де кажуть, що хороший директор заводу — це той, хто починав з вантажника. Ви знаєте всі процеси зсередини. Тому профільна освіта необов'язкова, але я нікого не демотивую. Будь ласка, навчайтеся! Звісно, якщо у вас є час і ви бажаєте вчитися, то робіть це, тому що вища освіта — це корисна річ, але диплом не принесе вам тих робіт, про котрі ви мрієте. На мою думку, вам потрібно самим учитися. Самоосвіта дуже важлива. І чесно кажучи, ми живемо в такий час, коли YouTube нам може дати найкращі майстер-класи світу, найкращі туторіали, найкращі бекстейджі. Можна вчитися вдома по 5 годин на день і не відчувати, що ти не вчився в університеті. Але для цього потрібна самодисципліна.

Любомир Левицький — режисер року за версією Celebrity Awards 2020. Наскільки важливо для режисера перемагати в таких номінаціях? І що для вас означає ця нагорода?

Любомир Левицький, режисер та сценарист
Мікшерний пульт
Режисер фільму «Скажене весілля 3»

Я дуже з гумором ставлюся до всіх нагород, навіть до «Оскара», тому що все це є оцінкою людей, і все це прив’язується до якогось часу. Наприклад, сьогодні я можу зробити якийсь фільм, і він усім сподобається, а я можу отримати «найкращого режисера» за цей фільм, але потім 10 років не мати історії, яка допомогла б мені довести, що я ще на щось здатен. Тому це дуже відносні речі, та дуже рідко буває, коли режисер може мати успішні проєкти всі підряд. Тому що ми залежимо від історії, від того, як ми її знайдемо та наскільки її вчасно буде подано, наскільки вона буде цікава людям, тим територіям, куди ви її продаєте та де ви її показуєте тощо.

Для мене найбільшою нагородою є глядацька любов. Це те, що мені подобається та заради чого я працюю. Коли я можу запустити фільм у кінотеатрі, до мене прийдуть десятки тисяч людей та оцінять його. Це дуже круто!

Звісно, кожна творча людина хоче визнання, хоче, щоб її погладили по голові та сказали, що вона молодець. Мені, напевно, дуже довго доведеться чекати цього в українському кінобізнесі, тому що мої погляди на розвиток кіно, ринок полярні з поглядами моїх колег. Мене називають аутстендером в українському кіно. Раніше взагалі казали, що я американізую українські реалії, але насправді я вже довів, що це просто була ознака гарного смаку нашої команди, а не американізація чогось. Абсолютно ні. Якось повелося, якщо це Україна, тому в фільмах обов’язково мають бути показані погані дороги, якісь обдерті під'їзди, бо буцімто інакше в нашій країні не може бути. А я це зробив не так.

У 2014 році ми намагалися показати ідеальні дороги в Карпатах, а нам казали: «Ні, неправда, не буде таких доріг». А вони сьогодні є. Ви можете приїхати на Ferrari в Карпати. Дороги — ідеальні. Ми маємо чудову сучасну архітектуру в містах, ми маємо зовсім іншу культуру молоді, тобто все змінюється. Я не режисер із дзеркалом, я режисер-візіонер, тому намагаюся показувати так, як би мені хотілося. Та, на щастя, так і стається. Тому чекати від нашого ком’юніті, що мене похвалять, скажуть, що я молодець, — я сумніваюся, що це колись станеться. Наша тусовка досить ревнива, та кожен вважає, що його версія правильна. Но це такий шарж, я до цього ставлюся з гумором. Я дуже люблю конкуренцію та дуже люблю критику.


Щодо критики: деякі огляди ваших картин набирають сотні тисяч переглядів на YouTube. Чи дивитеся ви відео чи текстові рецензії на ваші роботи? Як до них ставитеся?

Я дуже люблю розумні коментарі та розумну критику. Що треба брати з критики? Треба вчитися. Критика має робити нас кращими. Багато початківців припускаються великої помилки, тому що не сприймають її. Вони так кажуть: «Що ви там розумієте? Я так бачу». Це погано, бо треба вчитися навіть у тих людей, які, можливо, тобі непрофесійно щось коментують. Але все це потрібно брати до уваги. Є, звичайно, коментарі типу «все лайно». Це ні про що коментарі, та ти їх проминаєш, бо про смак сперечатися неможливо. Втім, коли люди коментують якісь класні речі, навіть якщо в негативному сенсі, але пояснюють, чому це погано, то є круто.

До речі, я з критики вивчив дуже важливу річ. У перших своїх трьох фільмах я припускався однієї дуже великої помилки. Я сильно захоплювався формою фільму, тобто страшно хотів, аби моє кіно виглядало, як голлівудське. Я хотів, щоб українці зрозуміли, що тут можна робити класний продукт, а молодь замотивувалася та сказала: «Вау, клас, ми теж так хочемо!» І я стільки уваги приділяв цій формі, що забував про характери, про їхню ідентичність. Поясню. Будь-яке локальне кіно може виграти у голлівудського єдиним інструментом — локалізацією. Наприклад, знайомим місцем, де ми часто ходимо, знайомим характером (йдеться про персонажа), якого ми розуміємо та який схожий на нашого друга чи сусіда. Це реально те, що працює краще, ніж у голлівудському кіно. І якщо всю цю історію ми бачимо у крутому пакуванні, то навіть не думаємо, на який фільм іти. Та тим самим виграємо у голлівудської продукції. На локальному ринку один наш фільм конкурує з 5 голлівудськими, та люди мають вирішувати, на який купити квиток. Не приділяючи уваги цій локалізації, я програвав. Касові збори були, в принципі, й без того великі, але ми могли мати більший успіх, у 5 разів, якби брали тих персонажів, наприклад у «Тінях незабутих предків», та робили їх не такими вихолощеними, а схожими на людей, яких ми знаємо. Все це я отримав з критики: мені казали, що персонажі дуже схожі на американських. І я зрозумів, що треба шукати якийсь компроміс, але не заходити в якесь жлобство, а дотримуватися балансу між стилем і реальністю.

напис Голлівуд
Режисер фільму «Штольня»

Розкажіть про вашу роботу в Голлівуді. Внаслідок чого американська кіноіндустрія отримує якісний продукт?

У мене завжди була мрія зробити американський фільм, тому що американське кіно являється такою собі міжнародною валютою — це кіно, яке дивиться весь світ. Хоча зараз компанія Netflix довела, що не тільки американське кіно найкраще у світі, та навчила європейців дивитися європейські фільми. Але знову ж таки американське кіно має свій певний бренд. І мені дійсно хочеться зробити саме фільм на тому ринку з американськими акторами, але обов’язково з якимось нашим смаком. І є декілька шляхів розвитку у Голлівуді.

Перший шлях — independent development. Це коли ви можете опікуватися розробкою свого проєкту з нуля: знайти сценариста, знайти тему, почати писати сценарій, після цього шукати фінансування, акторів. Тобто складати свій фільм докупи. Це доволі складний шлях, але ви будете незалежні. Інша дорога — ви можете зняти короткометражний фільм, подати його на всі фестивалі світу, ще й на Sundance Film Festival, куди приїжджають дистриб’ютори з Голлівуду. І, можливо, вас помітять та запропонують співпрацю. Є ще й третій шлях: ви може вдома зробити дуже великий проєкт, той, який ви не зможете зробити в США. Зняти його недорого, але дуже якісно. Таким чином на вас звернуть увагу американські агенти, тому що зрозуміють, що ви талант і можете заощадити гроші. Бо студії що найбільше люблять? Правильно, заощаджувати гроші!

Для себе я вибрав 2 шляхи, та рухаюся ними паралельно. Перший — ми плануємо стрельнути вдома. Зняти картину, яка коштуватиме дешевше, ніж виглядатиме, але буде дуже якісною. А другий — я почав розвивати свій маленький американський проєкт. Це трилер, знятий в одній локації. Дуже проста історія. Сценаристом у мене виступив Девід Рензіл. Він був координатором сценаристів серіалу «Велика маленька брехня» (Big Little Lies). Я дуже хотів сам написати сценарій, тому що декілька років приділяю увагу сценарній майстерності. Проте мій оператор і співпродюсер дав мені пораду — не писати сценарій до свого першого американського кіно самому, навіть якщо я знайомий з американською культурою, бо це не робить мене корінним мешканцем цієї країни. Я послухав його та пішов до Девіда, а він своєю чергою трансформував цю історію під себе, зробив її трошки романтичнішою, об’ємнішою та технологічнішою.

Виходить, що простіша історія, то краща?

Мій друг Шин Шимосава, один із продюсерів фільму «Не дихай» (Don't Breathe) та серіалу «Ходячі мерці» (The Walking Dead), рекомендував писати дуже прості історії. Таке ж мені сказав Гільєрмо дель Торо, коли я був на показі фільму «Форма води» (The Shape of Water) на студії Fox. Після прем’єри я підійшов до нього та сказав, що я режисер з України, паралельно розвиваюся в США, та мені цікаво, як не згаяти час. А він відповів: «Слухай, роби просте кіно, бери просту історію, але роби це дуже круто. Не лізь у складні».

Тому я прийшов з простою історією до Девіда Рензіла, а він її трошки ускладнив, що одразу далося взнаки на етапі девелопменту. Коли ти починаєш збирати кастинг, шукати бюджет, то розумієш, що у тебе всього більше, ніж має бути, а все це забирає час. У Голлівуді про цей період кажуть: development hell.

Відомий український режисер Любомир Левицький
Міст перед в'їздом до Universal City

Що найбільше забирає часу?

Коли ви достукалися до агента зірки, та їй справді сподобалась ідея, вона готова ознайомитися зі сценарієм. Але поки вона його не почитає, ви не маєте права пропонувати його нікому більше. Та ці етапи читання сценарію можуть тривати місяцями. І у вас просто немає головного героя. А якщо у вас немає зірки, вам не підтверджують фінансування, і ви не можете вилізти з цієї ями, тому що зірка почитає та скаже: «Мені не подобається», або «Я очікувала іншої кінцівки», або ще щось. І ти весь час у такому підвішеному стані.

З цим ми стикнулися, працюючи над проєктом «Скелет у шафі» (Skeleton in the Closet). Це історія про парочку класних хакерів — хлопець-українець і його дівчина-американка. Ми писали сценарій до 2020 року, і настав момент, коли нам дали підтвердження практично по всіх позиціях, і все, що я мав зробити, — прилетіти до Лос-Анджелеса на фінальну зустріч з агентом. Ми мали цілком зрозуміти, як працювати з актором і на яких локаціях. Але стається СOVID, і весь Голлівуд зупиняється. Графіки летять, актори відмовляють, зйомки заборонені тощо. В результаті весь проєкт розібрався на шматки, а ми сьогодні знову збираємо його докупи.

А чим взагалі американська кіноіндустрія відрізняється від української?

По-перше, американці — неймовірно відповідальні в роботі люди. Вони чітко вміють спланувати робочий процес. Я не знаю, яка ще нація у світі так може робити. Можливо, німці. В цьому й полягає їхня суперсила. Вони дуже відповідально ставляться до дедлайнів, аби мати час виправити якісь проблеми. Це дійсно майстри своєї справи. По-друге, американці дуже бояться загубити роботу. Сама система фінансування у Штатах така, що ви мусите бути закредитованими. Ви маєте взяти машину в кредит чи купити дім у кредит, навіть якщо у вас є на це гроші: потрібно створювати собі кредитну історію, а якщо у вас її немає, вам не довіряють. Тому американці мають усе в кредит. А якщо у вас усе в кредит, вам постійно потрібна робота та стабільний заробіток. В Україні цього ніхто не боїться. Та нічого! Втратив роботу — поживу у мами та буду менше їсти. У нас багато чого робиться дуже халатно, трапляється поверхневе ставлення до роботи. Люди не дожимають до кінця. Навіть якщо брати українське кіно, українські історії, багато хто з режисерів не дожимає до кінця навіть сцени: ви не відчуваєте в них емоцій.

Режисер фільму «Тіні незабутих предків»
Режисер фільму «Капітан Україна»

По-третє, бюджети. Звісно, американці виділяють великі бюджети, не тому що їм хочеться це робити. Просто на те є свої причини. Перше — це величезний гонорар кінозірок, які знають собі ціну, бо саме вони роблять продажі. Далі — юніони: це профспілки. Всі актори, режисери, оператори, сценаристи, композитори, яких поважають у Голлівуді, входять до профспілок. Юніони захищають їхні інтереси.

Наприклад, я б міг домовитися з Девідом Рензілом, щоб він написав мені сценарій за 20 тисяч доларів, і він залюбки зробив би це для мене, бо ми друзі. Але я не можу заплатити йому 20, бо мушу заплатити 40, тому що, якщо він не покаже юніону, що отримав від мене 40 тисяч, я не буду мати права поставити його у титри. У профспілок чітко прописані алгоритми. Наприклад, якщо бюджет фільму 1 мільйон доларів, то мінімальний тариф сценариста — 40 тисяч. Якщо у фільму бюджет 10–15 млн доларів, то мінімальний тариф сценариста — 100 тисяч. Інакше — просто ніяк.

Цікаві факти з життя Любомира Левицького

Це зроблено для того, аби не ламати ринок, і щоб не було кумівства?

Звичайно! Американці до кореня знищили корупцію.

Що ще контролюють юніони?

Профспілки також пильнують за робочим часом: ви не можете працювати з зіркою понад 10 годин на добу. Не так, як у нас — по 16–20 годин. Там такого немає.

Але сьогодні американці починають шукати, на чому заощадити. Зараз Голлівуд перейшов у фазу розповзання світом. Лос-Анджелес, я б сказав, губить свою позицію кіностолиці світу. Всі найбільші фільми США знімаються в Атланті. Весь Marvel знімається в Атланті. Все пов’язане з кваліфікаційними витратами — rebate. Це така річ, яка допоможе продюсерам повертати до 40 відсотків загальних витрат на зйомки. Поясняю. Ви приїжджаєте до Канади, набираєте канадських фахівців, знімаєте на канадських локаціях, і вам Канада за це чеком повертає 30 відсотків ваших витрат. Ви витратили 1 мільйон, задекларували це, доправили цю декларацію на сайт уряду — та забули. Поки ви закінчили зйомки, приїхали — а до вас уже поштою прийшов чек на цю суму. Нема бюрократії, немає жодних комісій! Є доказ, що ви витратили цю суму, — вам повернуть частину грошей.

Біографія Любомира Левицького

А де ще працює така система?

Ця система також працює в Угорщині, Чехії та ще в багатьох країнах Європи. В Україні вже теж увели цю систему, «20 + 5%», якщо ви показуєте українські локації як Україну, а не просто використовуєте їх технічно. В нас ця система не працює автоматично, як у Канаді. В нас створюється комісія, яка вирішує, отримаєте ви гроші чи ні. Але я сподіваюся, що все це швидко зміниться, бо тепер це знову ж таки корупційна модель.

В Україну вже дуже багато приїжджає знімальних команд. Французький сервіс Netflix знімав фільм із Жан-Клодом Ван Даммом. Цим опікувалася компанія Star Light Media. Все потихеньку рухається. Але зараз величезна різниця між ринками.

Що потрібно робити українським режисерам, аби змінити ситуацію?

Нам треба робити 2 категорії фільмів: прості історії про нас та історії про переможців, нових героїв. Бажано знімати комедії, бо українці дуже люблять цей жанр. На жаль, треба відмовитися від фільмів про страждання. Україна страждає дуже багато років, і всі ці співи на кобзах треба відпускати. Слід показувати нових українців, нових крутих пацанів і дівчат, які сьогодні роблять класні речі. У нас є дуже круті підприємці, які вже створили дуже багато якісних стартапів на світовому рівні. Чому про це не знімати фільми? Чому не показувати байопіки?

А над чим ви працюєте зараз і чим плануєте порадувати глядачів у майбутньому?

«Капітан Україна» — це історія про переможця. Бюджет фільму 2 мільйони доларів. Ми вже завершили фінальну версію сценарію. Найцікавіше — це те, що в проєкті буде багато інновацій. По-перше, це кастинг. Багато акторів в Україні жаліються на певну мафію в кастинг-сфері: кастинг-директори всюди протягують своїх акторів (це нормально, бо всюди є своє лобі).

Але я подумав, що треба піти від зворотного та дати шанс усім. Тому я знайшов у Львові круту IT-компанію, з якою ми розробили сайт проєкту «Капітан Україна», де проводимо онлайн-кастинг.

Пройти проби дуже просто: актор відкриває смартфон, заходить на сайт «Капітан Україна» у розділ «Кастинг», знаходить потрібного йому персонажа, читає його характеристику, та якщо той подобається та підходить за параметрами, претендент звантажує сцену та записує самопробу. Після того як актор завантажує відео на сайт, йому потрібно вибрати, залишається він таємним чи стає публічним — аби ми розуміли, можемо публічно показувати його відео чи ні. Приймання заявок на сайті триватиме до 1 листопада.

На другому етапі ми публічно будемо розглядати відео акторів. Я запрошу кастинг-директорів, режисерів, і ми подивимося всі відео від учасників кастингу та прокоментуємо їх. Одразу дамо фідбек. Далі у великих містах України ми домовляємося з відомими пранкерами та відправляємо туди акторів, аби вони відпрацювали в реальних умовах. Коли ми звузимо коло претендентів, то проведемо класичні кінопроби в усіх великих містах України.

На сайті є також фандрайзинг, який ми запустили на День незалежності. Я не люблю про щось просити людей, я люблю пропонувати — тому ми запустили виробництво футболок. Це оверсайзні футболки, на яких ви самі можете змінювати принт. Тобто кожен день ви можете змінювати напис під свій настрій. У вашому гардеробі може бути 100 футболок, але така футболка теж мусить бути. І кожен, хто візьме цю футболку, стає співінвестором фільму та автоматично потрапляє у титри. Всі гроші від продажів підуть на реалізацію проєкту.

Любомир Левицький розповів, як стати режисером у США

Чому «Капітан Україна»?

Багато хто асоціює проєкт з «Капітаном Америка». Але наш фільм не має жодного відношення до коміксів, Marvel та DC. Це аж ніяк не є спробою щось скопіювати. Абсолютно. Ми маємо глибшу історію за цим. Річ у тому, що наш головний герой — правнук дуже відомого (ще невідомого, але ми його зробимо таким) українського журналіста Юрія Будяка, який поїхав до Африки, став капітаном армії під час Англо-бурської війни та врятував від розстрілу Вінстона Черчилля. Наш герой — журналіст-блогер сьогодення, який бореться в Україні з олігархами та потрапляє до жорен дуже серйозних розборок. Джерелом суперздібностей героя стане трипільська культура.

Коли світ побачить «Капітана Україну»?

Якщо ми зберемо гроші до кінця року, то сподіваємося почати зйомки влітку 2022-го, а вихід фільму планується на початок 2023 року. Але тізери, трейлери ви зможете побачити наприкінці літа наступного року.

бегущая линия

Уявімо вас у ролі актора. В якого режисера хотіли б знятися?

У Мартіна Скорсезе.

Ви працювали над комедіями, трилерами, хоррорами. Який жанр ваш найулюбленіший?

Містика у міксі з комедією.

Ви знімали кліпи для Потапа, Віталія Козловського, Камалії та інших відомих артистів. А з ким ще хотіли б попрацювати?

Не хочу знімати кліпи взагалі.

Хто, на вашу думку, найбільш зажаданий актор в Україні?

Ахтем Сеітаблаєв.

3 найкращих світових кінокартини.

«Паразити», «13 годин», «Вовк з Волл-стріт».

Найкраща порада, яку ви отримали за роки професійної діяльності.

Порада Гільєрмо дель Торо робити прості історії.

Краща режисерська робота Любомира Левицького.

Сьогодні — «Тіні незабутих предків».

Три основні чесноти, якими повинен володіти режисер.

Мудрість, виваженість і талант. А ще смак!

Чи є універсальний рецепт успішного прокату?

Гарна промокампанія! Треба зробити фільм зіркою ще до старту зйомок.

Фото: Folga’, Instagram та Facebook героя, сайт «Капітан Україна»