Олександр Рудинський грає поганого хлопця у «Джанго» та бере участь у бандитських розборках 90-х Олега Сенцова
Олександр Рудинський — про те, як знімався у вестерні, вчився правильно горіти та дивував танцем Олега Скрипку
Зараз у нашому прокаті йдуть два фільми за участю Олександра Рудинського: комедія «Найкращі вихідні» та кримінальна драма «Носоріг». В інтерв'ю Folga’ актор розповів, чому вважає свою професію атракціоном, про втому від образу нахабного вуличного типу та про те, як потрапив до великого європейського серіалу «Джанго».
Я ще у сценарії читав про цю сцену, після чого тихо про неї забув.
Чомусь був упевнений, що підпалять когось іншого... Але ні, горіти довелося мені. А як це грамотно робити, мене навчили наші хлопці-каскадери.
Для початку мене всього дуже щільно, в кілька шарів, загорнули в целофан, просочений крижаним клеєм. Потім вдягли у спеціальний костюм, зволожений цим же клеєм. І рухатися в усій цій амуніції, я вам скажу, було непросто — немов у якомусь скафандрі.
Ясна річ, що я поцікавився у хлопців, а чи не підпалю я собі щось — таки підпалювали мене нижче пояса: було трохи бентежно. Але мені сказали, що все нормально: методика відпрацьована тисячі разів. І я відразу якось заспокоївся. Адже я свою професію саме й люблю за такі речі. За азарт, який відчуваю щоразу. І взагалі, кіно — то справжнісінький атракціон, що дозволяє мені весь час пробувати щось нове. А ту пекучу сцену ми зняли досить швидко — за два дублі.
Ініціатором я точно ніколи не був, хоча завжди мав певні лідерські риси. А от співучасником, звичайно, так. А знаєте, що останнім часом за собою помітив?
Раніше я дуже любив активно затусити. Як то кажуть, був за будь-який рух. Кудись рвонути, поїхати до клубу, до центру — я був неймовірно соціально залежним. А тепер... як відрізало.
Я став кардинально іншою людиною. Геть-чисто перестав любити масові місця, всілякі гулянки. З чим це пов’язано — не знаю. Може, просто подорослішав. А можливо, це через театр — не хочеться марнувати внутрішню енергію, яку потім краще віддам у спектаклях.
Допомогло звичайнісіньке нахабство: я сам написав кілька листів до європейських кастинг-директорів. Скинув їм свій шоуріл — мовляв, коли що, буду радий з вами співпрацювати. І одна з цих директорок мені відповіла, попросивши надіслати проби. Там їх передивилися та лише після цього поцікавилися, чи я дружу з англійською. А ще — чи вмію їздити верхи. Зізнаюся, на той момент я з мовою, м’яко кажучи, був не в ладах. Але впевнено відповів, що англійська для мене практично рідна. І так, я чудовий вершник. Хоча знову ж таки, якщо до цього я і їздив, то раз чи два на якихось дуже смирних конях. Але ж це інше. Професійно я у сідлі ніколи не сидів.
Довелося мені нагально англізуватися. На щастя, у мене був чудовий коуч — акторка Даша Волга. І я нескінченно вдячний за її знання та час, який вона на мене витратила у процесі навчання. У неї ідеальний інгліш, без неї нічого не вийшло б.
Зйомки проходили в Румунії — під Бухарестом, у горах. За 5 місяців роботи я мав 24 перельоти. І мене, звичайно, спочатку сильно накривало. З одного боку, я все не міг повірити, що я вже на знімальному майданчику, що поряд зі мною такі артисти — Нумі Рапас, Меттью Шоннартс, яких я до цього тільки по телеку й бачив. А з іншого — весь час переживав за свою ахіллесову п’яту — інгліш. Тобто я знав, що як професіонал я впораюся з усім. Але переживав, щоб мене правильно розуміли партнери. Щоб у них через мене не виникало жодного дискомфорту. Але все обійшлося: ми постійно спілкувалися на різні теми, ходили разом на футбол, у тренажерку. Було чудово.
Олег дуже класний. Він суворий, дисциплінований та завжди знає, що робить. На майданчику його реально слухали — та при цьому поважали. Нам він одразу сказав: «Хлопці, у своїй банді ви повинні спілкуватися не за іменами, а на прізвиська ваших персонажів». Щоб ми звикали, глибше поринули у свої образи.
Олег дуже класний. Він суворий, дисциплінований та завжди знає, що робить. На майданчику його реально слухали — та при цьому поважали. Нам він одразу сказав: «Хлопці, у своїй банді ви повинні спілкуватися не за іменами, а на прізвиська ваших персонажів». Щоб ми звикали, глибше поринули у свої образи.
Олег нас скеровував, пояснював, наприклад, що так репліки не працюють, а так наші герої не можуть казати. При цьому він дозволяв імпровізувати. Нас знімали, а ми творили на камеру все, що спадало на думку. Він так і казав: «Зараз у вас є можливість подуріти». Там є сцена весілля. Та от у ній я з другом Женею Григор’євим — ми з ним на одному курсі вчилися — відірвалися на повну. Ми кидалися в жінок шматками торта, офіціанта закинули в річку, застрибували танцювати на сцену до Олега Скрипки — загалом, рознесли все вщент. Причому про те, що я вийду на сцену, Скрипка не знав: для нього це стало ще тим сюрпризом. Але при цьому Сенцов міг підійти та сказати: «Це вже перебір — зменшуй оберти».
Прийняли дуже добре. Але, як мені здається, їм все одно не все було зрозуміло. Як би це пояснити… Наприклад, у сцені з дискотекою грає музика «Дым сигарет с ментолом». Для наших людей ця пісня — як машина часу в минуле. Це миттєве відчуття атмосфери. На їхнього глядача це так, звичайно ж, не діє.
А взагалі було здорово. Я завжди мріяв відвідати Італію. Там же мій улюблений режисер Паоло Соррентіно живе! Я обожнюю італійську мову, їхню кухню, музику... На фестивалі ми з колегами ходили купатися, поверталися до готелю, перевдягалися та йшли на прем’єри. Там у кожного актора своє крісло. А коли виходиш на сцену, на тебе спрямовують промінь прожектора. Для мене це було, наче у казку потрапити (сміється. — Прим. ред.).
Дивлюся. Але, маю зізнатися, останнім часом я до себе не чіпляюся. Принаймні у кіно. А от у театрі — так, буває, відчуваю невдоволення. Бо театр — матерія жива. Там щодня новий виклик. І ніякого тобі монтажу та дублів. Інша річ, що в кіно мені хотілося б уже іншого матеріалу, складнішого…
Це дуже добре питання. І так, ви маєте рацію..
Останнім часом у мене явно склалося амплуа такого собі нахабного вуличного типу. Цей образ у мене справді виходить органічно. Я в ньому переконливий.
Але, чесно кажучи, мені хотілося б уже відійти від нього. Я тому і вдячний режисерові Валентину Шпакову за те, що він дозволив мені бути в серіалі «Перші ластівки» іншим. У другому сезоні мій герой — аскет, соціопат, хлопець, який сам по собі. А в першому — його повна протилежність: лідер, який бере все у свої руки. І це було щастя — грати таких різних персонажів.
Вона принесла мені 1500 доларів — і я на них купив рідним сувенірів. А взагалі я не дуже вірю в те, що нагороди щось дають. Наведу простий приклад. У мене є подруга, актриса Марина Кошкіна, яка отримала «Золоту дзиґу» — найпрестижнішу вітчизняну кінонагороду — за «Найкращу жіночу роль» у фільмі «Забуті». І після цього вона пів року просиділа без жодних пропозицій щодо роботи. У нашій країні ти можеш бути хоч тричі профі у своїй справі, але це не гарантує тобі, що ти будеш зажаданий. Це дуже неправильно та неймовірно сумно. І я це зараз навіть не лише про акторів говорю.
Вона принесла мені 1500 доларів — і я на них купив рідним сувенірів. А взагалі я не дуже вірю в те, що нагороди щось дають. Наведу простий приклад. У мене є подруга, актриса Марина Кошкіна, яка отримала «Золоту дзиґу» — найпрестижнішу вітчизняну кінонагороду — за «Найкращу жіночу роль» у фільмі «Забуті». І після цього вона пів року просиділа без жодних пропозицій щодо роботи. У нашій країні ти можеш бути хоч тричі профі у своїй справі, але це не гарантує тобі, що ти будеш зажаданий. Це дуже неправильно та неймовірно сумно. І я це зараз навіть не лише про акторів говорю.
Думаю, що вона для мене головний критик. Я довіряю її думці нероздільно. Їй та Марині Кошкіній. Якщо вони мені скажуть, що я щось зробив погано, значить, так воно й було.
Наш набір у театрі прийняли доволі дружньо. Нас оперативно розподілили, ввели у вистави: як нові, так і старі. І там ми вже ділом доводили своє право бути на цій сцені. Й хоча ми були зелені, ставилися до нас з повагою. Ну а ми своєю чергою не могли повірити у своє щастя: бачити та вчитися у таких професіоналів, як Богдан Михайлович Бенюк, Наталія В’ячеславівна Сумська… Ми, до речі, днями саме грали «Кайдашеву сім’ю» — вона була моєю мамою. І я ганяв для неї за чаєм. А якісь суперечки… в якій родині їх не буває?
Так, я свою дитину бачу лише зранку. Перельоти-переїзди постійні — дякую театру дуже, що відпускає. Забігався, навіть схуд на 7 кілограмів. І спати хочеться просто шалено: з вистав чи після зйомок повертаюся пізно, а ще треба слова ролі вчити. Тільки не здумайте, що я жаліюся. У жодному разі. Я реально кайфую від того, що роблю. Але трохи кімарнути було б непогано.
