Лідери баскетбольного клубу «Одеса» Андрій Агафонов, Чарльз Келлісон, Томс Лейманіс та Вінстон Шепард в ексклюзивному інтерв’ю Folga’ поділилися історіями зі свого насиченого баскетбольного життя
Гравці БК «Одеса» — про легіонерський досвід, життя в Україні та шалені баскетбольні традиції
З героями інтерв’ю ми познайомилися на матчах української Суперліги. Звичайно, ми не втратили нагоди запросити їх до нас у гості. Капітану команди Андрію Агафонову навіть довелося проводити лікнеп баскетбольними термінами, щоб нашим читачам стало ще цікавіше спостерігати за баталіями на паркеті.
Разом з Андрієм редакцію Folga’ відвідали легіонери одеського клубу — американці Чарльз Келлісон і Вінстон Шепард III та латвієць Томс Лейманіс. Баскетболісти поділилися досвідом міжнародних виступів, розповіли про ритуали перед матчами, про відпочинок після переможних ігор та дивовижні баскетбольні традиції, з якими вони стикнулися у своїй кар’єрі.
Чарльз: Мій агент зв’язався з БК «Одеса», у тренерському штабі подивилися нарізку моїх ігрових моментів та вирішили мене підписати. Я порадився зі своєю родиною та друзями, вони погодилися зі мною, що це чудова нагода, адже в Україні сильна ліга. Тут я зустрів класних хлопців, та радий, що вибрав саме цю команду.
Томс: Десь за рік до переходу я дивився матчі української Суперліги та думав про те, що було б непогано пограти тут. Я сказав своєму агенту, що якщо будуть якісь пропозиції з України, я їх із задоволенням розгляну. Пізніше він повідомив про можливість грати в Одесі. Я поговорив з головним тренером клубу Олегом Юшкіним, і у мене склалося дуже гарне враження про нього. До того ж у нас крутий капітан команди, тому я швидко підписав контракт.
Вінстон: Це був найкращий варіант із запропонованих. Агент зв’язався з клубом, і я вирішив перейти сюди. Тут хороша ліга, в якій можна розвиватися та проявити себе.
Чарльз: Я раніше не був в Україні. Тут гідний рівень життя. Навіть кращий, ніж я очікував, якщо чесно. Одеса — дуже затишне місто з гарними краєвидами.
Вінстон: Коли ти залишаєш Америку, не розумієш, на що чекати. Я грав у багатьох європейських командах, і хоча в Одесі я кілька тижнів, але вже відзначив для себе, що це місто краще за деякі інші в Європі: дуже чисто, затишно та сучасно. Тільки тут холоднувато, що для мене стало невеликим сюрпризом.
Томс: Я бував в Україні до того, як переїхав до Одеси, та знав, на що очікувати. Ми живемо в чудовому районі, і коли йдемо до залу, просто насолоджуємося містом. Ще я люблю море — в Одесі чудові пляжі. Я почуваюся не так, як вдома, звичайно, але мені тут дуже подобається.
Андрій:Я перестав грати за кордоном через вік. Як мені сказали в Угорщині: «Андрію, на твою зарплату краще взяти двох молодих легіонерів, ніж одного тебе в цьому віці». Я вирішив поїхати та хотів узагалі закінчувати кар'єру у 35 років. Але з'явився БК «Тернопіль», де Дмитро Забірченко став тренером. Ми ще 10 років тому з ним вигравали чемпіонство у складі «Будівельника». Це був його перший рік у професійній лізі тренером. Ми з Андрієм Кальніченком та Олександром Кольченком вирішили разом допомогти Дімі стартувати та просувати баскетбол у Тернополі. Там ми відіграли непоганий сезон, дали клубу старт, вони знайшли спонсорів і тепер просуваються далі. Хлопці розійшлися різними командами, а я вирішив повернутися до Одеси.
Олег Юшкін протягом шести років, які я провів за кордоном, завжди питав, коли я вже збираюся додому. Я знав, що в Одесі на мене завжди чекатимуть, адже там знають моє ставлення до справи. Звичайно, і я хотів повернутися: тут живе моя сім’я, і, скоріш за все, я закінчу кар’єру в цьому клубі.
Андрій: У 2014 році, коли народилася старша донька, я хотів спочатку поїхати за кордон, бо в країні була нестабільна ситуація. Водночас я розумів, що всіх грошей не заробиш. Та й хотів бачити, як моя дитина повзає, вчиться ходити та розмовляти. Пів року я був в Одесі, а потім все ж таки підписав контракт у Німеччині.
Коли грав останній сезон в Угорщині, я вже мав троє дітей. Вони всі пішли до садка та школи в Одесі, а до мене приїжджали на канікули. Вік, бажання частіше бачити сім’ю, COVID — ці фактори повернули мене до України.
Андрій: Збоченців, звичайно, багато в баскетболі (сміється. — Прим. ред.). Всі ці традиції різні: одного зустрічав, який голим любив ходити перед грою по роздягальні. Хтось принципово до душу не йде після матчу, а одразу їде додому. У деяких командах є звичай, який мені не дуже подобається: у день свого народження тренер біжить майданчиком, а в нього кидають м’ячами. Звичайно, всі хочуть влучити, та якнайболючіше. А ви уявіть: 700-грамовий снаряд з пусковою силою летить у тебе — це дуже неприємно. А так усе стандартно: наприклад, у день народження іменинник пригощає команду піцою та напоями.
Чарльз:У Данії є дивна традиція. Якщо тобі виповнюється 25, а ти досі не маєш другої половинки, то ти стрибаєш до басейну, а тебе засипають корицею. Від неї буквально горять очі, це божевілля.
Томс: Не їдьте до Данії (сміється. — Прим. ред.). Я згадую традицію іспанської команди. Ми влаштовували снайперські змагання, і переможець обов’язково вдягав на тренування чемпіонський пояс, схожий на рестлінговий. Ходив у ньому, як король, поки не виграє хтось інший.
Вінстон: Щиро кажучи, я навіть не згадаю якихось суперцікавих історій. Єдине, що мені незрозуміло, чому в Європі треба в день народження приносити на всю команду пиво.
Андрій: Здебільшого це рутина: час виїзду на гру, звички у роздягальні, розминка, які та скільки кидків перед матчем. Є ті, хто цим заморочуються, але я в баскетболі вже чверть століття, тому для мене це просто звичайні речі.
Чарльз: Я припинив цим опікуватися, бо якщо раптом щось не вдасться зробити, то ти одразу думаєш, що буде погана гра. Перед матчами та тренуваннями я слухаю R&B музику на кшталт Kendrick Lamar чи просто треки, що розслабляють. А ще перед грою я завжди молюся.
Вінстон:У мене немає чогось на зразок класти долар у кросівку перед грою (сміється. — Прим. ред.). Перед матчем я завжди розминаюся, роблю вправи на почуття м’яча та дистанції.
Томс: Цього року я вирішив готуватися до ігор за відчуттями. Наприклад, я прокинувся та відчуваю, що мені хочеться прийняти холодний душ, послухати музику, — я роблю це. Коли розумію, що повністю готовий до гри, то просто відпочиваю та налаштовуюся.
Андрій: У Німеччині та Угорщині. У Німеччині немає окремих фансекторів, як у нас, там увесь зал вболіває. Від однорічних дітей до пенсіонерів — усі кричать, плескають та підтримують клуби протягом всього матчу. А в Угорщині у нас був фансектор з 1000 осіб, які дуже сильно вболівали за команду, але й інші глядачі їм допомагали. У цих країнах було атмосферно та комфортно грати.
Чарльз: Мені складно виділити когось. В усіх країнах, де я грав, фанати добре підтримували. В Данії була сімейна атмосфера, там фани навіть готували для команди. В Одесі також дуже круті вболівальники, вони нас мотивують, попри те, що ми не завжди перемагаємо.
Вінстон: Я виділю Китай — це найкраще місце, де мені довелося грати. Там мені було комфортно, люди завжди раді тебе бачити на вулиці та хочуть зробити фото.
Томс: Де б я не грав, люди підтримують мене, стежать за моїми трансферами та соціальними мережами. В Іспанії ми показували добрі результати, та наша домашня арена завжди заповнювалася. У Греції люди могли побачити мене в крамниці та запропонувати заплатити за покупки, я завжди цьому дивувався. У Білорусі діти після ігор приносили мені шоколадки, печиво. Я намагаюся підтримувати добрі стосунки з уболівальниками, це дуже важливо для мене.
Андрій: Я часто сиджу в інстаграмі, але після того як поїхав з Угорщини, перестав щось постити, навіть не знаю чому. Спілкуюся там часто з хлопцями з інших команд, дивлюся, що інші постять, і «душу» їх за це. Іноді публікую різні смішні сторіз — адже вони наступного дня зникають (сміється. — Прим. ред.).
Чарльз: Я веду інстаграм, розміщую в ньому сторіз та рідше пости. Намагаюся відповідати хлопцям, які пишуть багато добрих повідомлень особисто. Коли фанати та офіційний акаунт БК «Одеса» відзначають мене на фото, я завжди намагаюся відмітити та зробити собі репост, це дуже приємно.
Вінстон:Я дуже люблю інстаграм, ця соціальна мережа — мій фаворит серед інших. У ній я спілкуюся з друзями та дівчатами. Я не завжди відповідаю всім фанатам, але намагаюся максимально приділити їм час.
Томс: Я є в інстаграмі, але не люблю проводити там багато часу. Для фанатів це чудовий спосіб стежити за постами зі мною та за тим, де я зараз граю. Я часто отримую приємні повідомлення в діректі на кшталт: «Чудова гра» або «Удачі!». Намагаюся відповідати, коли є можливість.
Андрій: Відповідальність щодо відпочинку команди — на мені. Здебільшого ми намагаємося зустрічатися після переможних ігор, якщо вихідний наступного дня, щоб можна було трохи випити. Розмови про те, що спортсмени не п’ють, — нісенітниця, але, звичайно ж, не до слини напиватися, щоб потім тягнути когось з ресторану. Для мене келих червоного сухого вина після гри обов’язковий. Можемо зібратися сім’ями, хто має можливість. Нас багато, тому важко організувати це у нормальному закладі через нестачу посадкових місць. Іноді відновлюємося у лазні чи турецькому хамамі з масажем та басейном.
Чарльз: Це був неймовірний час. Загалом це схоже на те, як показують у фільмах. Навчання, тренування, вечірки тощо. Як ти й сказав, поєднувати навчання та баскетбол складно, адже ти постійно тренуєшся, граєш матчі, особливо на виїзді. Але це того вартувало, тому я дуже радий, що успішно закінчив навчання та отримав диплом.
Вінстон: Після завершення Ліги гравці просто чекають на дзвінок, агент розповідає про зацікавленість якогось клубу — і тоді вже ухвалюється рішення про те, йти туди чи ні. У Літній лізі беруть участь команди з баскетболістами з усього світу. Грати там весело, але й зворушливо, адже ти маєш показати свої найкращі якості перед телебаченням та глядачами. Я був у тренувальному таборі з Леброном Джеймсом, в академії з Кевіном Дюрантом, пограв майже з усіма хлопцями, чиї імена відомі кожному.
Андрій: Не сказав би. Я багато номерів змінив за свою кар’єру. Перед від’їздом за кордон грав здебільшого під № 15. Там я взяв № 18 та досі граю під ним.
Чарльз: Так. Багато людей думають, що № 23 — як у Майкла Джордана, але це не так. Це на честь моєї покійної бабусі: 23 — її улюблений псалом з псалтиря.
Вінстон: Зазвичай я прошу джерсі з номером 1. Цього разу зупинився на № 77, і він нічого не означає.
Томс: Я завжди намагаюся вибрати № 4. Я грав під ним ще з дитинства, бо мій батько був капітаном баскетбольної команди та грав під четвіркою.
Андрій: Найважчий суперник — це ми самі. Нам під силу обіграти всіх, тим більше вдома. «Прометей» поки що йде без поразок. Загалом я вже в тому віці, коли для мене немає гравця чи команди, проти яких я боятимуся виступити.
Чарльз: В Україні багато хороших гравців, яких я поважаю, але щоб я сказав: «О Боже, нічого собі!» — такого немає. Хоча наш капітан Андрій мене дивує тим, наскільки він у формі для свого віку. Респект йому однозначно.
Томс: Я думав назвати пару команд, однак думок на кшталт: «Ці хлопці кращі, ми не зможемо перемогти», — не було. У нас непоганий склад, і завжди є шанси обіграти будь-який колектив.
Андрій: Тренер та хлопці в колективі знають, що я готовий закінчити гру з 0 очок, але якщо ми виграємо — це абсолютно неважливо. Атмосфера перемоги — те, без чого я не уявляю себе, та те, чому я досі граю. За конкретними цифрами та показниками особливо не стежу, у грі розумію, на якій приблизно я позиції.
Чарльз: Чесно кажучи, я навіть не знав, що потрапив до п’ятнадцятки, не стежив за цим. Я лише хочу, щоб ми перемагали гра за грою та командою потрапили мінімум у п’ятірку Суперліги. І, звичайно, лише з досягненнями команди приходять особисті успіхи.
Томс: Я теж не знав про цей рейтинг. Якщо хтось забиває після мого пасу — це у будь-якому разі очко для нашої команди, це найважливіше. Для мене не так важливо, на якому я місці, головне — щоб команда була на підйомі.
