Мар’яна Савка — сучасна українська поетеса, авторка дитячих книжок

Якою має бути хороша книжка? Така, яку ви одразу захочете видати? Розповідає засновниця та співвласниця «Видавництва Старого Лева», авторка низки поетичних збірок та дитячих книжок — Мар’яна Савка 

Мар’яна САВКА: «Я щодня борюся за свою внутрішню свободу»

Мар’яна Савка — засновниця та співвласниця одного з найбільших та найстаріших наявних українських видавництв, «Видавництва Старого Лева», авторка низки поетичних збірок та дитячих книжок, лідерка музичного гурту тріо «Мар’яничі».

Ми зустрілися з багатогранною пані Мар’яною під час Міжнародного літературного фестивалю, що проходив в Одесі 22–26 вересня. Бесідували про книги, видавничий бізнес, письменницький хист і сучасну українську літературу — а ще про те, як зберігати внутрішню свободу та втілювати мрії у складні часи. Детальніше — у нашому матеріалі.

«Татусева книга» Володимир Вакуленко-К.
Співвласниця «Видавництва Старого Лева» Мар’яна Савка

Якою має бути хороша книжка? Така, яку ви одразу захочете видати?

Хороша книга будь-якого художнього жанру має літературну якість, одразу очевидну та зрозумілу. Неможливо чітко пояснити, чому один твір талановито написаний, а інший — ні. Проте ви одразу це відчуєте

Певно, це текст, написаний, по-перше, чесно, а по-друге, не вимучено, у польоті.

Є така література, що приходить сама по собі. Вона може торкатися важких тем, але написана настільки добре, що, читаючи про трагедію, все одно смакуєш текст, відчуваєш від нього задоволення. Література має приносити задоволення. Тексти, у яких збігається задоволення інтелектуальних та емоційних потреб, стають подіями.

У прозі чимало важить історія. Красиві тексти без історії не так чіпляють. Коли читач проживає добре написану історію, він опиняється всередині неї, іде поруч з героями, часто прогнозує якісь сюжетні ходи — і дуже важливо, як автор проведе його цими ходами, щоб читач не розчарувався.

Мар’яна Савка відверте інтерв’ю

Загалом, яких книжок та історій зараз бракує українському ринку?

Власне, бракує книжок з історіями. Але давайте не забувати, що українська література ще дуже молода. Якщо порівнювати її з тією ж російською літературою — та мала значно більше шансів на швидкий розвиток і велику аудиторію в країні, що була імперією. Або французька чи британська література — там взагалі набагато довша історія.

Література імперій завжди мала шанси відбутися. А ми в Україні, яка до кінця минулого століття не мала незалежності, та ці тридцять років незалежності — насправді зовсім мало. Та, власне, зараз вони вже дають результат. Загалом історія літератури, що в нас є, сягає приблизно два століття в глибину — проте вона пунктирна. А література вимагає щільного послідовного процесу перетікання, спадкоємності письма.

Чи можна зараз говорити про формування в Україні літературних шкіл?

Говорити про школи сьогодення я б не наважилась. В нас дуже багато індивідуальних експериментів, але якщо говорити про школу як напрямок, подібність письма, випрацьовування канону — цього я зараз не бачу. Але це не страшно. Зараз такий період, коли з усього цього різноманіття може з’явитися щось цікавіше та міцніше.

Поки що не можу назвати якихось дуже яскравих авторів серед молодих, вони ще не заявили про себе. Все одно ми поки взоруємося на покоління тридцяти, сорока, п'ятдесяти років і старших. Все одно ключовими авторами в нас залишаються Андрухович, Забужко, Шкляр, Матіос.

Є письменники, навколо яких твориться власне середовище адептів. Наприклад, кажуть, що довкола Жадана багато епігонів, які намагаються писати, як Жадан. Та це непогано, коли одна потужна особистість справляє сильний вплив, і люди мимоволі починають подібно писати. Письменникам у кожному разі потрібна начитка — інша справа, що вона має бути з різних літератур, не тільки зі своєї.

Розкажіть трохи про фінансове становище сьогоднішніх авторів. Чи реально літературою заробляти?

Мені здається, зараз у молодих авторів набагато краща вихідна позиція, ніж була у мої часи. Коли я починала, було настільки незрозуміло, що тут діється, чого ми хочемо та навіщо ця література... Не було розуміння, що саме література — те, що дає тобі стиль життя. Не було віри, що можна бути професійним письменником і літературою заробляти. Не думаю, що зараз нею сильно заробляють, але такі автори є — і це, звичайно, перемога.

Письменники завжди у дуже тісній прив’язці до видавців, їхні заробітки залежать від продажу книжок. А видавці залежать від читачів — покупців цих книжок. Відповідно, якщо ти, скажімо, обрав собі видавця, який тебе видав маленьким накладом і не зміг продати, — потрапляєш у пастку, коли твою книжку просто не знають.

Бракує промоції та майданчиків, де можна було б обговорювати книги. В нас майже немає критиків: людей, які пишуть про літературу, можна перерахувати на пальцях однієї руки. Кращу аудиторію мають книжкові блогери.

Стос книжок
Мар’яна Савка інтерв'ю Folga’

Чи є умови, за яких через 5–10 років ми могли б мати більше літературних зірок? Чи можна такі умови створити, і чи це взагалі потрібно?

Все залежить від людських талантів — будуть вони тут чи не будуть, народяться чи ні, чи дозріють, чи матимуть мотивацію. Можна сприяти. Для письменників, які вже проявили свій потенціал, дуже помічні літературні резиденції: просто місце, де можна два тижні спокійно писати та не платити за це. Гадаю, чимало книжок написано саме в такий спосіб, бо більшість письменників все одно ще десь працюють.

Гадаю, справді досягають успіху самовіддані, сміливі та навіть трохи відчайдушні, які багато чого кладуть на карту. Ми вже все ж таки люди досить ситого суспільства, і нам хочеться, щоб був комфорт. Створити його собі самому займає купу часу, якщо не пощастить і його тобі не створить хтось інший. Але при цьому втрачається внутрішня свобода.

Недаремно кажуть, що письменник має бути трохи голодний — звісно, не в буквальному сенсі. Великі письменники дуже багато чим жертвують. А у гонитві за статусами та отриманням благ багато хто губить себе, втрачає талант. Цей дар взагалі дуже примхливий.

А чи можна його якось розвинути?

Так, звичайно — працювати. Тяжко працювати.

Я ніколи не сідала за великий прозовий текст, тому не можу говорити про те, скільки це вимагає від письменника внутрішнього ресурсу та часу. Написання віршів не потребує багато зусиль і часу, хіба якщо займатись поетичними перекладами. Та воно вимагає дуже багато внутрішнього ресурсу. Це паливо, і воно має звідкись приходити. Якщо ти такий емоційно врівноважений, повністю задоволений життям, ситий лежиш на дивані — то чомусь ця муза так і не з’являється.

Поезія приходить по дуже тонких струнах і клавішах, вона сама вибирає місце й час. Не вірю, що поезію можна сконструювати

Так, сконструювати можна що завгодно, але це настільки інакший спосіб творення... Одна річ, коли вірші до тебе приходять, ти пропускаєш їх крізь себе та часто навіть не знаєш, про що це, та вони тобою ведуть. А можна конструювати, і тоді вийде просто набір красивих фраз.

Що ситіше суспільство, то більше можливостей розвиватися письменникові інтелектуально. Але зона комфорту є ще більшим для нього викликом отримувати важливий емоційний досвід і вміти його проживати. Письменник, який не має сильного емоційного досвіду, не знає, що таке смерть, розпач, втрата; який не знає, що таке кохання, від якого зриває голову, — як він це відтворить на папері?

Потрібно мати досвід, який дозволить вірогідно описати те, про що ти пишеш, і знання предмету. Тому справжні письменники часто, як і великі актори, займаються перевтіленням. Щоб написати, скажімо, історичний твір, треба не просто зануритися в архіви — треба фактично стати людиною того часу та тієї ситуації. Інакше читач матиме право сказати: «Не вірю».

Мар’яна Савка Folga’

Як пандемія вплинула на книжковий світ і особисто на вас?

Ми живемо в новій реальності та мусимо до неї звикати; мусимо напрацьовувати психологічну броню, щоб утримувати свій мозок від зневіри та депресії. Я зараз з жахом думаю про те, що на нас накочується нова хвиля. Якщо все знову закриють, буде складно. Але ми мусимо пристосовуватися.

Людям дуже потрібне спілкування, а онлайн-спілкування — все ж таки ерзац. Під час пандемії ми перевели все своє життя в онлайн — і щастя, що були оці паперові книги, які можна замовити онлайн і отримати кур’єром. З ними можна жити та відчувати їхню присутність, доторкатися до паперу, класти біля ліжка.

Коли зникли всі літературні події та фестивалі, ми одразу опинилися у вакуумі та зрозуміли, що якими б ми не були інтровертами (а письменники переважно інтроверти) — нам все одно потрібні хоча б короткочасні обійми людей, які нас розуміють, жива емоційна реакція аудиторії, ми маємо бачити людські очі

Мене багато чого лякає. Лякає, що пандемія наблизила нас до реальності, про яку читаємо у фантастичній літературі, — коли кожен на олівці, всі під тотальним контролем. Ми завжди виступаємо проти тоталітаризму, кажемо, що це шалене зло. Але тотальний контроль якраз і є ознакою тоталітаризму.

Ти більше не можеш ніде загубитися в цьому світі: в деяких країнах людину можна знайти за кілька хвилин, де б вона не була. Можна хіба що приймати цю реальність, щоб не збожеволіти. Дуже важливо боротися за свою внутрішню свободу. Письменник — це якраз той, хто має велику міру внутрішньої свободи.

Авторка Мар’яна Савка
«Видавництво Старого Лева»

Вам зараз вдається зберегти цю свободу?

Я за неї борюся кожного дня. Звичайно, це непросто. Я намагаюся захищати свою внутрішню свободу, не вступаючи ні в які конфлікти, не витрачаючи свій ресурс на порожні сперечання.

Моя внутрішня свобода потрібна мені для творчості — адже в мене є ще музика, малярство, і я хочу писати. Я не зможу цим всім займатися, якщо я буду людиною системи, ланочкою, вкладеною в якийсь ланцюг. Хоча я сама створюю великий ланцюг, яким є видавництво.

В цьому сенсі є певне протиріччя: з одного боку, я співвласниця, засновниця одного з найбільших видавництв в Україні, двадцять років на керівній посаді. З іншого — я вільний митець, і це моя сутність. Насправді це складно поєднувати, але я маю балансувати, інакше не буде ні того, ні того — а від мене багато чого залежить.

А як вам вдається знаходити на все час?

Я просто ніколи про це не думаю. Якби я почала думати, чи є в мене час, то вирішила б, що його немає.

В мене якийсь такий химерний внутрішній годинник. Попри те, що в мене бізнес, двадцять років непоганого досвіду у видавничій сфері та досить конструктивний мозок — я все одно людина такого джазового ритму

Інколи я намагаюся робити все одночасно. Інколи вдається, інколи — ні. Найкращі речі часто виходять, коли я й не сподіваюся, що буде на них момент. Наприклад, найкращі пісні я придумую та записую на диктофон вночі, коли засинає мій син.

Український музичний гурт «Мар’яничі»

Яку мрію ви плануєте здійснити наступною?

Я зараз вчуся танцювати танго. Хочу зробити це круто!

Я вийшла на сцену після доволі глибокої емоційної кризи. Такі кризи з’являються, коли перестаєш радіти. Делегувавши у видавництві чимало повноважень, я перестала займатися багатьма живими процесами, які приносять радість та дають внутрішню енергетику.

Коли я була видавчинею-початківицею, у 2000-х, могла перед Форумом видавців цілу ніч не спати, робити декорації для стенда. Як не дивно, але це давало мені багато енергії, бо було створене моїми руками. Я займалася майже всіма видавничими процесами самостійно. А коли в тебе відповідальні редактори зробили книжку, дизайнер створив оформлення виставки, працівники причепили декорацію, інші працівники навчили інших працівників продавати та консультувати — ти приходиш і думаєш: «А хто я тут?» Так, зрозуміло, власниця компанії — але що ти тут сама зробила? (Сміється.)

Що вас найбільше тішить у вашій справі?

Саме у видавничій справі найбільше тішить праця з дуже висококваліфікованою командою з дуже високим рівнем самоорганізованості. Окрім команди є ще величезна кількість працівників-аутсорсерів, які завжди за нас тримаються. Завдяки видавництву люди отримують можливість заробляти та жити, і що більше таких людей, то більше я тішуся. Кожен бізнесмен має усвідомлювати, що він насамперед роботодавець.

Ще мене тішить, що на наших книжках зростає величезне покоління нових людей. Ми починали з дитячої літератури, випустили її доволі багато — і вже виросли ці діти, що читали наші перші книжки.

Окрім видавництва в мене є ще моя музична група, тріо «Мар’яничі», де крім мене ще двоє людей – піаніст, аранжувальник Юрко Романів, гітарист Сергій Гурін, і це теж наче маленька родина. Маю велику «лев’ячу» родину та маленьку музичну (посміхається. — Прим. ред.). Це дуже крутий простір моїх емоцій. У нас досить нішевий формат: фактично це кабаре, де поєднуються музика, вірші й тексти. Буває дуже лірично. Час від часу додаємо елементи стендапу — люблю, коли смішно.

Коли я вийшла на сцену після емоційної кризи, то зрозуміла, що маю бути тут, бо тут почуваюся найорганічніше. Кожній людині потрібно знайти таку територію органіки, бо ця територія і є джерелом сили

Чому саме дитяча література?

Я почала писати для дітей, бо в той час не знала жодного сучасного дитячого письменника, чию поезію я б знала, і вона б мені подобалася

А мені дуже хотілося видати хорошу дитячу книжку. Тоді я написала книгу «Чи є в бабуїна бабуся». Тоді в мене ще не було дитини. Мене часто питали: «Ти написала це для своєї дитини?» — так, для своєї внутрішньої дитини!

Віцепрезидентка літературної премії «Великий Їжак»

Як можна привчити дітей до читання?

Особистим прикладом. Але батьки мусять розуміти, що ми всі народжуємося різними. Інколи, що б ви там не робили, дитина може просто не любити читати. Не бийтеся головою об стінку, не любить — то й не любить. Вона може любити щось інше, захоплюватися чимось іншим.

Якщо ж казати загально, то аби дитина потягнулася до книжки — треба, щоб та книжка вдома була на рівні її очей. І щоб дитина бачила, як батьки читають, що там є щось таке цікаве, що примусило їх зануритися в книжку, а не у гаджет. А діти переважно бачать, що батьки занурені у свої гаджети — і теж занурюються у свої.

В моїй родині теж є ця проблема — наш син бачить, що ми з його батьком занурені у гаджети. Але він також бачить, як ми читаємо паперові книжки. Взагалі, він виріс у видавництві, з п’яти місяців був серед книжок та офісних працівників.

У нашому офісі є дитячий садочок, для дітей працівників насамперед, і малюки заходять до нього через книгарню — тому ми завжди знаємо, коли вони йдуть на прогулянку, бо дуже галасують. Але це приємний момент, коли в офісі звучать дитячі голоси. Я завжди кажу новим працівникам, щоб звикали — це дім Старого Лева, в домі мають бути діти.

Останнє питання: якби ви могли повернутися у минуле та поспілкуватися з собою, скажімо, 25-річною — яку пораду ви б собі дали?

Не боятися. Йти у літературу «по-дорослому». Може, почати писати прозу, а не тільки вірші. Повірити в те, що це має сенс.

Я зараз думаю, що, можливо, колись наступила собі на горло як письменниці, коли обрала шлях видавця. Треба було мати якусь особливо міцну віру в те, що я триматимуся на плаву, якщо буду лише письменницею: все залишити та писати. Але забракло сміливості. Зараз у мене вагон сміливості, проте я маю вже трохи інші життєві позиції. Звичайно, втрачено багато часу.

Інколи мені здається, що я могла рухатися швидше, на більших обертах. А інколи — що все було так, як мало бути, у тому темпоритмі, що був тоді. Та у всіх моїх страхів зробити те чи інше завжди була одна причина: я боялася, що можу комусь нашкодити. Завжди хотіла, щоб було краще та спокійніше для інших людей поруч.

Вже в останні роки я почала думати про себе. Людина має подорослішати настільки, щоб зрозуміти: вона для себе найважливіша.

Фото: Олена Чернінька