Бех-Романчук Марина

«Люди, які досягають успіху, роблять свою справу не заради грошей і слави», — впевнена Марина Бех-Романчук. Про спортивну кар’єру, подружнє життя та мрії легкоатлетка розповіла в ексклюзивному інтерв'ю Folga'

«У гонитві за олімпійським золотом»: історія легкоатлетки Марини БЕХ-РОМАНЧУК

26-річна Марина Бех-Романчук двічі боролася за олімпійську медаль, вона є багаторазовою чемпіонкою України, Європи та світу. Чи могла колись маленька дівчинка з селища Морозів Хмельницької області уявити, що зможе досягти значних результатів у великому спорті? Навряд чи.

Та загартований характер і наполегливість легкоатлетки зробили так, що тепер її графік розписаний майже погодинно. Folga’ зустрілася з Мариною у Києві, аби розпитати про спортивну кар’єру, подружнє життя та мрії.

Maryna Bekh Romanchuk

26-річна Марина Бех-Романчук двічі боролася за олімпійську медаль, вона є багаторазовою чемпіонкою України, Європи та світу. Чи могла колись маленька дівчинка з селища Морозів Хмельницької області уявити, що зможе досягти значних результатів у великому спорті? Навряд чи.

Та загартований характер і наполегливість легкоатлетки зробили так, що тепер її графік розписаний майже погодинно. Folga’ зустрілася з Мариною у Києві, аби розпитати про спортивну кар’єру, подружнє життя та мрії.

Судячи з ваших світлин в Instagram, ви постійно у русі: підготовки до сезонів, змагань… Розкажіть, в яких країнах були в останні три місяці та що там відбувалося.

Було дуже багато країн Європи: Німеччина, Норвегія, Швейцарія. Ще Японія. Також часто їздили до Туреччини, але після Олімпійських ігор захотілося змінити обстановку.

Остання моя поїздка була до Португалії — навчально-тренувальний збір, коли ми не змагалися, а суто працювали. Чому обрали саме Португалію? Там було тепло, і на цю базу приїжджають тренуватися спортсмени з інших країн.

У вас дуже насичений графік. Скільки часу буваєте в Україні?

Дуже мало. Це може бути півтора тижня на місяць. Інколи буває таке, що виїжджаємо на змагання, а далі — старт за стартом: з однієї країни перелітаємо в іншу, не повертаючись додому. Цю зиму я проведу вже вдома.

Вашим батькам довелося поїхати за кордон на заробітки. А вихованням займалися бабуся з дідусем. Вони пестили онучку чи, навпаки, виховання було суворим?

Вони були дуже добрими та балували мене! Я наймолодша онучка, та єдина, яка жила з бабусею та дідусем. Потім, коли батьки змогли трішки заробити грошей, придбали у Хмельницькому будинок. Туди я перебиралася не з батьками, а саме з бабусею та дідусем. Щоб ви розуміли, у доволі похилому віці вони були змушені звикати до абсолютно іншого життя! Але заради мене переїхали. Та й завжди допомагали мені в усьому.

Батько в мене суворий, зі своїми переконливими методами виховання, він завжди телефонував мені ввечері, щоб дізнатися, де я, коли збираюся додому. А бабуся дуже часто мене прикривала.

Який спогад з дитинства найяскравіший?

Бабуся в мене була дуже пробивна. Я пам’ятаю, якщо мені щось було потрібно, вона завжди докладала максимум зусиль, аби це здійснити. І, певно, важливий спогад: перед тим як переїжджати в місто, я складала іспити в художню школу, куди ми разом із нею їздили.

Навряд чи бабуся бачила вас у легкій атлетиці. Як у вашому житті з’явився спорт?

Переїхавши в Хмельницький, захотіла відвідувати секцію легкої атлетики. Спробувала. Потрапила до старенького тренера, і мені не сподобалася його методика. Я тоді своїй подружці сказала: «Юлю, мені не подобається. В мене так все болить, це так важко, я не буду ходити». І на деякий час покинула.

Провчилася рік у художній школі, та ще через рік вже тренер (Вадим Крушинський — майстер спорту України з легкої атлетики, заслужений тренер України. — Прим. ред.) набирав до себе в групу дітей. Вчитель фізкультури підійшов до мене зі словами: «Марино, я наполягаю, щоб ти спробувала себе у спорті». Я ж йому: «Не можу, в мене художня школа, немає на те часу». Але ми поїхали на перше тренування всім класом. Там мене вже й помітив мій тренер, який тоді сказав, що мені потрібно займатися. Рік, а може, й більше, він намагався до мене донести, що моє майбутнє — саме спорт.


Марина Бех-Романчук інтерв'ю Folga'
Які вони: критерії, за якими зрозуміло, що людина зможе займатися легкою атлетикою?

Вчителька в школі казала, що у людини має бути родзинка. Маю на увазі, що відразу помітно, як дитина складена, про це свідчать її рухи. Зазвичай це діти «сухі». Вони в 11 років виглядають так, немов у них м’язи просто обтягнуті шкірою та немає нічого зайвого. Часто можу десь іти вулицею, побачу дитину — і мені хочеться отак за руку смикнути та сказати: «Зайдіть на секцію легкої атлетики!»

У легкій атлетиці дуже важливо, щоб у людини були високо посаджені ноги. А зріст тут не головне. Можна й зі 165 сантиметрами бути швидким і не поступатися спортсмену зі зростом 180 см.

У дитинстві я була невисока та худа: шкіра, кістки, декілька м’язів — і абсолютно нічого ніде зайвого. При цьому завжди була дуже швидкою.

Марина Бех-Романчук біографія
Чому обрали стрибки в довжину? Адже в легкій атлетиці є багато інших дисциплін.

Вибору в мене було небагато. Ті умови для легкоатлетів, які присутні в моєму місті: спринт, витривалість, ну і стрибки (довжина, потрійний). Мій тренер одразу на першому тренуванні помітив, що я буду хорошим стрибунком у довжину, по тому, що в мене дуже добре штовхає стопа. В нас навіть є така вправа в розминці, коли ми вистрибуємо вгору. Це в мене виходило найкраще за всіх.

Великі перемоги починаються з малих. Пам’ятаєте свої перші змагання? Яких результатів тоді досягли?

Вже більш серйозні змагання запам’яталися у віці 13 років, коли я виїхала на юніорський чемпіонат України, де виборола призову медаль. Саме ця подія певною мірою стала знаковою, вона дійсно дала мені зрозуміти, що стрибки в довжину — це те, в чому можу чогось досягнути.

Легкоатлетка Марина Бех-Романчук
 Марина Бех-Романчук цікаві факти з життя
Які думки проносяться в голові власне під час стрибка?

Під час руху абсолютно нічого не думаю. Стрибок відбувається за декілька секунд, і у спортсменів настільки відточено працює м'язова пам’ять, що голова просто направляє тіло суто механічно. Тому часу думати про щось інше просто немає.

І якщо вже мова зайшла про стрибки, які ваші особисті рекорди?

У приміщенні — 6,96 метра, а на вулиці — 6,93: цей я встановила ще у 2016 році в Україні в межах відбору на Олімпійські ігри в Ріо. Після цього я часто наближаюся до нього, але ніяк не можу взяти цю позначку.

А взимку 2020 я стрибала у приміщенні. Це були закордонні старти — Indoor Tour. Одна з найкращих серій у моїй кар’єрі. Стрибала 6,92, потім 6,96, 6,90 і 6,90 метра. Було 4 старти поспіль, і я здобула перемогу в цьому турі.

Марина Бех-Романчук розповіла про подружнє життя
Тренер відіграє важливу роль в кар’єрі спортсмена. Скільки у вас було тренерів, і хто з них допоміг вам найбільше?

У мене один-єдиний тренер, до якого я потрапила у віці 11 років, — Вадим Вікторович Крушинський, з яким працюю до сьогодні. Саме з ним ми зростали в професійному плані: він — як тренер, а я — як спортсменка.

А були пропозиції від інших тренерів?

І коли я була у віці 11–13 років, інші тренери тьогали за руку: «Давай в інтернат! Давай у Київ!» Але я завжди ставилася до цього дуже відсторонено, не вважала, що в Києві може бути ліпший тренер, аніж той, в кого тренуюся. І, дякувати Богу, не помилилася, тому що свого результату досягла саме завдяки тому, що потрапила до своєї людини. Ми з тренером — єдине ціле.

Виходить, склався певний стереотип: якщо тренуєшся у столиці, то це краще?

Це дійсно стереотип. Я з Хмельницького, але в нас є всі умови: манеж, стадіон і, найголовніше для мене на даному етапі, тренер — найкращий в Україні саме зі стрибків у довжину.

На Київ та інтернат ведуться здебільшого недосвідчені люди. Можливо, батьки, які самі не реалізувались, і думають, що діти чогось досягнуть. Або просто діти, які намагаються втекти від батьківської опіки. Мені це не було потрібно, не бачила сенсу жити десь в якійсь кімнаті з незрозумілими сусідами, коли в мене вдома тепле ліжко, бабуся з дідусем і всі умови.

Кожен спортсмен має свою методику тренувань. Які фішки у вас?

Хтось багато бігає, хтось якісно розминається, хтось робить різноманітні вправи. Я люблю перед тренуваннями чи безпосередньо перед стартами якісно побігати. Ніколи не роблю супербагато вправ. Розминаюся за пів години.

Мрія будь-якого спортсмена — Олімпійські ігри. Чим запам’яталися ваші перші ігри в Ріо у 2016 році?

Тоді я виїхала на найголовніший старт у житті кожного спортсмена! Емоції насамперед переповнювали від того, що я була в секторі з титулованими спортсменами, на яких колись дивилася по телевізору та рівнялася. Завжди хотілося з ними позмагатися.

Саме там ви познайомилися зі своїм чоловіком Михайлом?

З Мішкою (Михайло Романчук — український плавець, чемпіон Європи (2018), срібний та бронзовий призер Олімпійських ігор 2020 року. — Прим. ред.) познайомилася у 2011 році на Юнацькому олімпійському фестивалі. Я дуже добре знала його батька, тому що він тренер з легкої атлетики. А вже саме в Ріо ми поспілкувалися, і це спілкування в нас переросло у стосунки.

Вас називають найгарнішим спортивним подружжям України. Як довго ви зустрічалися, перед тим як зіграти весілля?

Рік до пропозиції та майже два роки до весілля.

У чому секрет сімейного щастя? Як поєднувати тренування, підготовку до Олімпіади та шлюб?

Сьогодні ми зустрілися вперше за п’ять тижнів. Дуже важко! Але наші стосунки будувалися саме в тих режимах, в яких працюємо й зараз. Коли ми створювали сім’ю, чудово усвідомлювали, як воно буде. Хтось з нас підлаштовує свої плани та графіки. Вже п’ять років так і вирулюємо.

Наприклад, я до Міші їздила в Іспанію. В мене закінчився змагальний сезон, у нього він розпочався. Відповідно, ми навіть мріяти не могли про нормальний сімейний відпочинок. Тому відразу тільки-но з’явився час — поїхала до нього на тренувальний збір.


Марина Бех-Романчук розповіла про батьків
Ставши заміжньою, ви стали перейматися ще й спортивними результатами свого чоловіка. Якщо порівняти виступи в Ріо (там ви були сама) та в Токіо (там виступали й ви, і Михайло), то як ці Олімпійські ігри емоційно відрізнялися?

У Ріо я думала за себе, і в принципі, мене більше нічого не хвилювало. А в Токіо, де змагався й Міша, все було значно важче. Це ще плюс чотири дні стресу, нервів, емоцій, тому що ми — єдине ціле. Я розумію, скільки зусиль прикладається саме заради цих змагань, саме заради цієї перемоги. Та, знаєте, коли Мішка плив свою першу дистанцію, думала, що на тих трибунах помру. Їх було четверо, і я чудово усвідомлювала, що хтось зупиниться не те що за крок, а за стопу від своєї мрії. Переживала, щоб чоловік показав найкращі результати.

Михайло зміг отримати олімпійські медалі в Токіо, а вам не вдалося вибороти перемогу. Була образа на те, що в нього вийшло, а у вас — ні?

Я раділа за чоловіка, але… Була розчарована в собі. На той момент у мене розвалився під ногами весь світ. Було дуже важко. Але я трималася, тому що розуміла: не маю права псувати настрій чоловіку своїм провалом. Він на це не заслуговував.

Але Міша з розумінням поставився до цієї ситуації та дуже мене підтримував. Можливо, десь я була не в гуморі та замикалася в собі — він до всього ставився з розумінням і терпляче чекав, поки я вийду з цього стану.

Тоді дуже часто плакала і казала собі: «Я там стільки роботи проробила, чому все так?» На це моя мама знайшла дуже правильні слова: «Працюєш не тільки ти. Інші також». Насамперед ми хвилюємося за себе. Але є багато спортсменів, які цілодобово тренуються та програють за крок до мрії. Тому спорт — не тільки про фізичне загартування, а й про моральне.

Дитинство Марини Бех-Романчук
А можете описати трьома словами, що для вас означає олімпійське золото?

Основне слово буде — самореалізація. Тому що всі ми працюємо заради того, щоб реалізувати себе. Впевнена більше ніж на 100%, що люди, які досягають успіху, роблять свою справу не заради грошей і слави, а лише тому, що в них є мрія, яку вони хочуть втілити.

Ми важко працюємо, і в такі моменти важливо згадувати, чому ти саме на цьому місці та заради чого доведеться перетерпіти всі складнощі. Тому найголовніші — самореалізація та мрія. Бо кожен спортсмен мріє.

У вашому будинку є спеціальна кімната для трофеїв. Який з них найцінніший?

Там кожен трофей важливий. Все має свої спогади, а коли ти дивишся на це, згадуєш, через що довелося пройти, щоб цього досягти.

Звичайно, найвищого ґатунку в моїй колекції — срібна медаль з Чемпіонату світу. Є медалі нижчого ґатунку, але вони давалися мені на різних змаганнях набагато важче, тому вони не менш важливі та не менш дорогоцінні.

Якщо вже мова зайшла про будинок. Чому ви з Михайлом вирішили залишитися в Хмельницькому? Ваш чоловік родом з Рівного…

У Рівному немає абсолютно ніяких умов для тренувань з легкої атлетики — ані манежу, ані стадіону. У Міші кар’єра до 30 років, моя дозволяє виступати до 35. І ми чудово усвідомлювали, що я буду потребувати умов значно довше, ніж чоловік. Навіщо йому між зборами повертатися до Рівного, в якому фактично нічого немає, коли він може приїхати в Хмельницький, в якому є всі умови: і для нього, і для мене?

До того ж я прожила все життя в приватному будинку і знаю, що це таке. Пам’ятаю, мені 18 років, батьки за кордоном, а в мене свердловина не працює — і вдома немає води. І я, підліток, розв'язую ці питання самостійно. До того ж чудово розумію, що будинок неможливо залишити на самоті.

Та й батьки поруч. Я наполягла на тому, щоб вони повернулися додому з-за кордону. Мене дуже часто запитують, чи не хочемо ми жити окремо від батьків. В мене таким людям відповідь одна: ви все життя прожили з батьками, ви знаєте, як це, а я — ні. Мені бракує батьківської любові та турботи. Навіть тепер, коли ми вже живемо разом, відверто скажу: я потребую цього.

Спорт — це не єдине заняття, яке ви обожнюєте. Були ще заняття у художній школі. Продовжуєте займатися творчістю?

З 10 до 14 років я навчалась у художній школі. В 14 років потрібно було вирішувати, чим буду займатися надалі. Або я йду в спеціалізовану художню школу, або ж буду повноцінно тренуватися, тому що на той момент трьох разів на тиждень було недостатньо. Зробила вибір на користь легкої атлетики.

Та хоч і обрали легку атлетику, але мистецтво не покинули. Що найбільше подобається писати?

Все залежить від настрою, коли сідаю за полотно: що на той момент відчуваю, чого мені хочеться.

Я дуже люблю малювати коней. Отримую від цього особливе естетичне задоволення! Також подобається зображати міста, особливо зимові, засніжені.

А що потім з цими картинами відбувається?

Багато з них удома, батьки за них борються (посміхається. — Прим. ред.). Коли робила ремонт, хотіла частину познімати, але мама з ними носилася: «Ти що, з глузду з’їхала? Там така картина!»

Я нещодавно намалювала картину та запостила її в Instagram. Багато людей питали, чи можна її придбати. І саме тоді у мене виникла ідея — намалювати велику кількість картин і зробити з ними аукціон! А всі вторговані кошти витратити на благодійність: придбати дітям альбоми та олівці.

В мене були батьки, бабуся з дідусем, тренер, і всі докладали максимум зусиль для мого хорошого та комфортного майбутнього. Хтось цього не має, і, можливо, таким чином я зможу комусь допомогти. Якщо дитина відчує, що в неї є здібності, для неї це стане початком чогось нового.


Марина Бех-Романчук про виступ на Олімпіаді
У своєму Instagram ви ділитеся не тільки світлинами з тренувань, картинами, але й різними стравами. Що входить до вашого раціону?

В Instagram багато людей пишуть: «Боже, ви так мало їсте!» Люди думають, що я голодую. Ні! Я завжди їм, аби насититися. Намагаюся виключати зі свого раціону шкідливу їжу: жирне, смажене, солодке. Кожен з нас голодний не шлунком, а очима. Їжа нас манить. А насправді для здорового харчування від багатьох продуктів варто відмовитися.

Марина Бех-Романчук розповіла про стосунки з чоловіком
А якщо захотілося чогось забороненого, то який десерт одразу спадає на думку?

Мені дуже подобається фісташковий чизкейк і карамельно-банановий торт. Вони просто божевільно смачні! Тому якщо солодке, то тільки таке.

Про хобі поговорили, про раціон ви також розповіли. Та є приємна несподіванка, яка може зацікавити наших читачів. Нещодавно ви знялись у кліпі гурту «Антитіла» «Стань». Розкажіть про знімальний процес: як вам було в ролі головної героїні?

Для мене це було взагалі щось нове та надзвичайне. Начебто ми знімали кіно. В перший день зйомки тривали 8 годин, у другий — 12. Але процес пройшов настільки швидко, що втома навіть не відчувалася. Від нього я отримала максимум задоволення. Кожен рух, кожна сцена надихали мене — та, сподіваюся, надихнуть і глядачів.

Чим плануєте займатися після закінчення спортивної кар’єри?

Зараз не можу сказати на 100%. Це залежить від того, коли моя кар’єра скінчиться. Звичайно, не відкидаю тих варіантів, що буду залюбки тренувати дітей. Також розглядаю варіант розробки програми для дівчат, які намагаються привести себе у гарну форму.

Не буде дня в моєму житті без спорту! Я непосидюча людина, навіть незважаючи на те, що полишу професійний спорт, впевнена, що буду взувати кросівки, переходити через дорогу та бігати кроси в лісі та просто кайфувати від процесу.

Якщо у вас будуть діти, ви б хотіли, щоб вони займалися спортом професійно?

Дуже часто бувають такі моменти, коли думаю, що ніколи не віддам своїх дітей у спорт. Ніколи! Щоб вони не відчували того, що відчуваю я.

Я віддам свою дитину в спорт лише для загального фізичного розвитку. Це те, що розвиває та загартовує. Так змінюється людина: вона стає сильнішою, в першу чергу морально.

Міші кажу: «Ні, я дівчинку не віддам на плавання». Тому що дівчата дуже широкоплечі… Але якщо моя дитина скаже: «Мамо, хочу плавати», — то я не маю права сказати: «Ні. Ти що, смієшся?» Я в ніякому разі не буду наполягати. Тому що спорт — це те, що кожен має полюбити. А якщо ти не любиш, то нічого не досягнеш.

Фото: Владислав Томік, спеціально для Folga', Instagram героїні