Це привід для гордості: потрапити до номінації, на яку претендували 300 європейських музеїв
Вікторія Лисенко, Victoria Museum: «З музею відвідувач має йти з підвищеним індексом щастя»
Вікторія Лисенко, засновниця та кураторка Victoria Museum — київського приватного музею костюма та стилю, розповіла Folga’ про номінацію на «Оскар» у світі музеїв, про те, як прокачати культурний м’яз та про лікування старовинного вбрання.
Зі ЗМІ — ви перші, хто дізнався про досягнення Victoria Museum. Особисто для мене це не просто радість, це величезний привід для гордості.
Потрапити до короткого переліку, на місце в якому претендувало понад 300 європейських музеїв, що відчинили свої двері не раніше чотирьох років тому... Це неймовірно престижно!
При цьому зізнаюся, що номінація стала для мене сюрпризом.
А почалося все з того, що ми подали заявку на участь, у відповідь нам надіслали спеціальну анкету з великою кількістю запитань. І лише після її заповнення повідомили, що приїде ревізор з EMYA. Вона провела у Victoria Museum цілий день. Запитувала, як що називається, цілком і повністю: з якого матеріалу зроблено вітрини, як виставлено світло, які навчальні програми у нас є, який меседж ми несемо відвідувачам, як ми зберігаємо експонати, чи є в нас фонди, як влаштована бізнес-модель музею. Справжні масиви запитань! Але що її особливо вразило, так це те, що в музеї працює лише троє людей!
При цьому я до останнього була впевнена, що цей візит у жодному випадку не матиме ніяких наслідків. Зважайте: чи до збереження дореволюційної історії моди, коли у світі панує COVID та взагалі безліч невирішених проблем? То дивовижніше та приємніше було отримати листа від організаторів з новиною про номінацію. І для мене вже один цей факт — перемога. Адже, по суті, це офіційне визнання того, що український музей може конкурувати з європейськими. А це вже дорого вартує. За всю історію премії EMYA (1977 року її заснував експерт музейної справи Кеннет Ханна. — Прим. ред.) Україна лише двічі брала в ній участь.
Їх оголосять на початку травня на щорічній конференції EMYA, яка цього року пройде в Естонії, у місті Тарту. Премія щорічно обирає місце, яке належить до всесвітньої мережі творчих міст ЮНЕСКО. Переможець отримає приз у 100 000 фунтів. Чи можемо ми їх виграти? Сумнівно. Потрібно просто розуміти, які мастодонти там беруть участь. Наприклад, у 2015 році — Рейксмузеум в Амстердамі, що входить до двадцятки найвідвідуваніших художніх музеїв світу. Відчуваєте рівень, так? Номінантів цього року ми поки що не знаємо.
Зазвичай на подібну конференцію, яка триває три дні, приїжджає майже 300 керівників провідних європейських музеїв. І ми матимемо унікальну можливість виступити перед ними та представити Victoria Museum. Я коли про це думаю, в мене дихання перехоплює!
Загалом, про головний приз я й не мрію, але потай розраховую на приз глядацьких симпатій. Хочеться вірити, що для цього ми маємо всі шанси. Голосувати за свого фаворита присутні зможуть просто з зали під час презентації.
А ми, своєю чергою, зробимо все можливе, щоб викликати у них симпатію до нашого музею. І якщо вийде, то це вже буде просто вау.
Мені складно вам на це відповісти... Якби я точно знала, то надалі розвивала б саме цей напрям. Але, як на мене, багато дала виставка, яка у нас на той момент проводилася, — «Леся Українка — лицарівна Belle Epoque», присвячена 150-річчю від дня народження поетеси. Розумієте, будь-який музей — це насамперед соціальний інститут. І він має бути в унісоні із запитами, які формує суспільство. А питання національного відродження зараз особливо актуальне.
Разом з істориком моди Мирославом Мельником ми переглянули тоді понад 300 фотографій Лесі та вибрали картки, де вона зображена в костюмах, схожих на ті, що є у мене в музеї. У результаті експозиції було представлено понад 20 автентичних експонатів епохи, в якій жила та працювала поетеса. Від вишуканих суконь до шовкових парасольок і кришталевого набору для письма. Був навіть мундир справжнього статського радника — такий носив Петро Косач, батько Лесі Українки. І ви знаєте, для багатьох відвідувачів виставки стало одкровенням, що поетеса була великою шанувальницею європейської моди, любила відпочивати на відомих європейських курортах. Наприклад, у Сен-Тропе.
Думаю, нам вдалося здмухнути з її образу наліт бронзовості та показати, що вона була гарною, сильною та стильною жінкою.
І було дуже прикро, що ми тільки-но встигли відкритися з виставкою, як нам тут же довелося закритися. Запровадили локдаун.
Нам було дуже важко. Ви навіть не уявляєте, який відчай мене тоді охопив. Адже Victoria Museum не має грошових донорів та інших спонсорів. А принцип «солдат спить, а служба йде» — це не про нас. Було відчуття, що тобі просто взяли та перекрили кисень. Я ж не музей Вікторії та Альберта, який міг собі дозволити знімати онлайн-екскурсії, запрошувати лекторів... Ні, ми, звичайно, теж намагалися, але у нас невелике охоплення, й робити лекції лише для 30–40 людей, які зайшли тебе послухати, психологічно важко.
І тоді я прийняла таке рішення: я згрупуюсь, зменшу витрати, але музей не закрию. Свого часу в музейну справу я прийшла з бізнесу та точно знаю, що жоден проєкт не може померти від недоїдання, але сотні можуть померти від переїдання. І тому нехай я схудну, буду в аскезі, але моя справа вистоїть. У результаті допомогло те, що у грудні музей отримав грант у розмірі 400 000 грн від Українського культурного фонду. Це було так цінно та вчасно! Це вливання додало нам сил та енергії рухатися далі.
При цьому мені відомо, що там були довгі та галасливі дебати, давати нам гроші чи ні, але, на щастя, здоровий глузд переміг. З перевагою в один голос дебати завершилися на нашу користь. За що фонду величезна подяка.
Є кілька рекордів. Один з них — це коли за місяць нас відвідало 865 людей. До речі, Victoria Museum потрапляє у формат «музей на годину та 1000 гостей». Сьогодні це один з найбільш популярних напрямів. Річ у тім, що у сучасних людей розвинене кліпове мислення. І вони вже не можуть, наприклад, блукати 5 годин Лувром у багатотисячному натовпі. Для них це важко: настає передозування як інформацією, так і візуальними враженнями.
Чим добрий наш музей: відвідувач бере аудіогід, за 45–60 хвилин не поспішаючи обходить усі 7 залів, фотографує експонати, робить селфі на згадку та йде у своїх справах далі з почуттям задоволення від долучення до прекрасного: «Я все подивився». Духовний гештальт закритий. Адже, як свідчить світова статистика, люди часто йдуть з музеїв незадоволені — саме через неможливість осягнути неосяжне. А треба, щоб вони йшли з підвищеним індексом щастя. Музей однієї години таку можливість надає.
Подібний формат незамінний для прокачування культури. Походив годину — значить, наступного разу вже зможеш більше. Це як з детренованими м’язами.
Повертаючись до рекордів. Другий показник — 236 осіб на день. Такий наплив був 18 травня, у Міжнародний день музеїв. Що цікаво, у нас спочатку, як і в усіх, була спеціальна книга відгуків. А коли вона закінчилася, другу вирішили не починати. Але люди до нас підходили та запитували: «Де можна написати про свої враження?» Я зрозуміла, що вони настільки сповнені емоцій, що для них життєво важливо поділитися ними. І ми завели другий том.
Взагалі до нас приходять різні люди. Але я чомусь особливо ніжно люблю старших. Це так круто, коли наші бабусі для променаду до музею вбираються, роблять зачіски, кличуть подруг…
Перше — вимкніть у собі критика. Музеї — це показник того, які в країні справи з культурою. В музеї немає ремонту та пил на вітринах? Так, це сумно. Ну то візьміть та підтримайте його: придбайте квиток. Друге — приходьте з відкритою свідомістю та спробуйте знайти щось нове для себе. Адже там зберігаються чудові культурні артефакти. Потрібно просто зуміти їх побачити. Третє — ходіть залами у зручному для вас темпі. І четверте — розвивайте в собі внутрішню толерантність. Не насміхайтеся з того, чого не розумієте: моди минулих років, наївного мистецтва чи предметів побуту наших батьків. Подобається вам це чи ні, але це також частина історії. А приймаючи щось одне та викреслюючи інше, ви обмежуєте свою ДНК.
Справді, придбати щось в ідеальному стані майже неможливо.
Коли фарфоровому виробу виповнилося, наприклад, 130 років, то травми його історію точно не оминули. Щодо суконь, то я спочатку обрала неправильний підхід ... Існує спеціальна 10-бальна шкала безпеки предмета мистецтва. Рівень музею — від 6 балів. Я купувала речі з оцінкою в 4–5 балів, оскільки їх можна було придбати за дуже прийнятними цінами. Але мій подальший досвід довів, що це програшна стратегія. Краще відразу вкластися та купити дорожчу сукню, ніж потім ще 4 місяці її реставрувати, витрачаючись як на фахівців, так і на дорогі матеріали. А вбрання все одно не матиме гідного рівня кондиції. При тому, що його реставрація може коштувати від 300 до 1000 доларів.
У нас у музеї розроблено спеціальну логістику: частина команди реставраторів працює в цьому кабінеті щосуботи, частина — вдома. Фронт робіт доволі вагомий: один майстер відповідає за тканини, другий за фарфор, третій — за картини. Мій фахівець з картин зараз зайнятий у Нідерландах — з нетерпінням чекаю на його повернення.
Нині у нашому зібранні налічується 1400 експонатів. А починався музей з семи: прогрес, як то кажуть, очевидний. При цьому добрий європейський музей — це 30 000 експонатів. Але ми за кількістю не женемося. Нам важливіше, щоб об’єкт був по-справжньому цікавим, зі своєю унікальною історією. Знаєте, до мене іноді приходять колекціонери та кажуть: «У тебе немає якихось особливих шедеврів». Але ж у мене й від початку не було такої мети! Я завжди прагнула зібрати ті речі, які могли належати середньому класу, те, що мало причетність до міської моди та побуту.
Victoria Museum: скарби на всі часи
Фахівці датують цю сукню, пошиту з дюшесу — дорогого різновиду шовку, який могли собі дозволити лише особи, які посідають високе становище в суспільстві, — 1903–1904 роками. У перекладі з французької duchesse означає «герцогиня». Воскові букети, що прикрашають спідницю, — ручної роботи.
На сукні зберігся логотип будинку мод Чарльза Ворта — видатного французького модельєра, який першим почав демонструвати вбрання не на манекенах, а на живих дівчатах. Сукні від Ворта із задоволенням вдягала австрійська імператриця Єлизавета Баварська, завдяки популярним фільмам з Ромі Шнайдер більш відома як Сіссі.
Той рідкісний випадок, коли відома справжня історія експонату (завдяки старому газетному допису, який дбайливо зберігався разом із сукнею). Вбрання належало американці Марті Йокум Кенфілд: у ньому дівчина виходила заміж у 1913-му, щоб потім прожити зі своїм обранцем аж 53 роки!
Зверніть увагу на корсаж: він прикрашений штучними перлами — тоді це було останнє волання моди!
Рік народження сукні — 1899. Матеріал — золотистий шовк. Збереглася автентична етикетка: Robes & Confection, Warenhaus D. Lessner, Wien — VI. Сукня пошита для прогулянок.
Слово «ментик» походить від угорського mentі — накидка. І справді, браві гусари не просто носили ментик, а хвацько й недбало накидали його на ліве плече (від падіння страхувала спеціальна шнурівка, що проходила під правою рукою).
Ця брошка — наче відбиток моди на популярну на межі XIX–XX століть єгипетську тему. Нагадаємо, що згідно з віруваннями єгиптян, священний жук скарабей вважався символом відродження у потойбічному житті. Оправа прикраси — 18-каратне золото, сама брошка майстерно декорована мікромозаїкою.
Подібні віяла використовували чиновники Китаю — мандарини, тому в Європі їх охрестили мандаринськими. Друга назва, «Віяло тисячі облич», з’явилося завдяки численним персонажам, зображеним на екрані (частина віяла, на яку наноситься малюнок). Орієнтовне датування: 1860 рік. Матеріали — слонова кістка, дерево, рисовий папір, шовк.