«Сумніви — це постійна розбудова себе», — вважає Микола Сєрга. В інтерв’ю онлайн-виданню Folga’ поет розповів про трансформації у своїй кар’єрі, дисципліні, коханні та новий проєкт «Вселеннопленные»
«Я завжди в сумнівах»: Микола СЄРГА — про кохання, дисципліну та поетичну кар’єру
Співак, комік, телеведучий, актор. За останні кілька років Микола Сєрга змінив багато професій, але попри це не втратив унікального творчого почерку та харизми. Зараз він знайшов своє покликання в поезії: пише проникливі вірші, влаштовує незвичайні концерти та є яскравим прикладом сучасного поета — чуттєвого, вільного та безмежно креативного.
З Миколою ми зустрілися на творчому вечоры «Вселеннопленные» в Києві, а напередодні його виступу в Одесі провели з ним експрес-зйомку в редакції. Нам вдалося поговорити з артистом про трансформації в його кар’єрі, дізнатися, яку роль відіграє любов у творчості поета, та взнати секретну інформацію про те, коли ж вийде його перша книга.
Я швидше готую себе та свій стан, а заходи відбуваються природно та невимушено. У більшості випадків у мене навіть немає плейлиста. Просто приходжу, відчуваю майданчик та людей, а далі вже підбираю під настрій, який панує в атмосфері, доречні вірші, підводки та монологи. Все відбувається тут та зараз.
Ні. Наприклад, перед виходом на сцену до київської публіки я склав лише приблизний плейлист концерту. Коли готуюся до цієї справи заздалегідь, не відчуваю співрозмовника. А от коли приходжу на майданчик, у моїй голові відразу ж формується образ сьогоднішнього слухача та з’являється розуміння того, про що я говоритиму з ним. Але це дуже відносно. Я можу вийти на сцену — й історія складеться зовсім інакше: щось із запланованого залишиться, а щось народиться у моменті.
Саме тому кожен мій концерт є унікальним. Це не викарбувана програма, а душевний сторітелінг.
Зі мною завжди грали ще три музиканти: піаніст Ярослав Олійник, саксофоніст та флейтист Олексій Смирнов та скрипаль Мойсей Бондаренко. Нещодавно в команді з’явився новий учасник, якого нам завжди не вистачало, — фаготист Олександр Седін. Загалом колектив «Вселеннопленные» складається з п’ятьох людей, і всі вони — геніальні музиканти та талановиті імпровізатори.
Я завжди перебував у процесі змін: камеді різко змінив на «Фабрику зірок», потім створив рок-банду, в якій ми грали, так би мовити, пострадянський рок, потім була програма «Орел і Решка», а от зараз знайшов формат, у якому об’єдналися моя поезія, музика та культурний маніфест.
Впродовж усієї кар’єри я постійно знаходився у пошуку ідеї, форми, унікального сплетення можливостей та потреб. І продовжую залишатися у цьому стані навіть зараз.
Так, я завжди сумніваюсь. Сумніви — це постійна розбудова себе. Адже наш світ постійно змінюється, а коли ти ригідний та занадто стійкий, тебе ця реальність ламає. Щоб керувати системою, необхідно підлаштуватися під неї: мати ті ж фізичні властивості, але при цьому вміти в потрібний момент напружитися, розібратися та зібратися.
Так життя загалом. Не можу виділити щось одне. Я постійно в діалозі з навколишнім світом та із собою. Книги, фільми, люди, події — все це поступово накопичується, як бали на заправках, формуючи певні погляди, цінності та результати.
Так, у мене є такі роботи, проте я не показував їх не через самоцензуру, а тому, що не було приводу. Пам’ятаєте анекдот, де син, який не розмовляв 30 років, раптом просить батька передати сіль. Батько запитує, чому він мовчав увесь час, а той відповідає, що не було приводу. От у мене те саме.
Наприклад, проєкт «Вселеннопленные» — це вірші, написані у віці від 20 до 25 років. Зараз я відтворюю те, що було створено 23-річним хлопцем, а через якийсь час видам новий пласт творчих напрацювань, а потім ще один. Поезію, яку пишу зараз, зможу показати, пояснити та довірити аудиторії років через п’ять.
Насправді, я планую випустити чотири книги! Першу збірку, втілену в проєкті «Вселеннопленные», спочатку хотів зробити у форматі аудіо, але потім зрозумів, що без друкованого слова не вдасться чітко донести свою ідею.
Потім я довго перебував у пошуку форми та співпрацював з різними художниками, постійно маючи одній й ті самі граблі: жоден ілюстратор не міг довести роботу до кінця. Один впав у депресію, інші виходили заміж, хтось просто зникав — таке прокляття цієї книги.
На щастя, зараз над збіркою працює дівчина, яка починала малювати ілюстрації ще три роки тому. За певний час вона повернулася та вирішила завершити свою справу.
На запитання, чому книжки досі не вийшли, можу відповісти, що над першою, «Вселеннопленные», робота ще не закінчена. Думаю, вона вийде у світ вже після Нового року. Але не можна забувати про те, що я інтуїт: часто керуюся почуттями та не завжди можу пояснити свої вчинки. Тому щиро сподіваюся, що книга вийде у березні. Можливо, раніше, можливо, пізніше, але я намагатимуся не відхилятися від власного внутрішнього дедлайну.
Перша книга — збірка віршів та ілюстрацій «Вселеннопленные». Друга називається «Концентрат фантазії» — це свого роду тренажер уяви з поезією, ілюстраціями та практичними завданнями. Для третьої я поки що не вигадав назву, але вона вже готова. А четверта — книга у вигляді колоди карт. Ідея створити останню книгу з’явилася після знайомства з одним талановитим художником-самоуком, який малює карти таро, спираючись на свою фантазію. Мені так сподобалася його творчість, що я вирішив написати до кожної карти ключ — поетичне розшифрування.
Так, без планування ніяк, тому є люди, які відповідають за це. Щоб успішно долати щоденну метушню, творчій людині потрібна команда. У собі ці якості не завжди потрібно виховувати: у чомусь тобі, звичайно, потрібна дисципліна, а десь можна обійтися без неї, особливо якщо ти вмієш делегувати повноваження.
Ні, взагалі такого не траплялося. У мене в інстаграмі аудиторія досить доросла та зріла. Здебільшого — 25–45 років. Діти та підлітки становлять найменший відсоток, а хейт — це переважно їхня прерогатива.
Та ніяк. Він є і все. По-перше, якщо ти щось показуєш світові, будь готовим до реакції на це. Якщо можеш її красиво утилізувати, утилізуй. А якщо виходиш на агресію — все, як кажуть, злив свої межі. І, по-друге, поки образи без відповіді, вони є пропущеним викликом і тебе не стосуються. А якщо хейт не про тебе, який сенс на нього відповідати?
Воно мною рухає. Але мушу сказати, що нещасне кохання не має нічого спільного з розумінням справжнього. Якщо ми заглибимося, проаналізуємо, в чому ж полягало його нещастя, то виявимо, що воно була нерозділене, а тоді потрібно буде запитати себе: «Окей, а чи це була любов взагалі?» Тому що кохання — це не вибух дофаміну, а колосальна поетапна праця.
Кохання — чудовий кредит, щоб будувати відносини в майбутньому, але його потрібно відшкодовувати. За будь-яким сплеском настає спад, і що вище ми піднімаємося, то болючіше падати. А справжні почуття здатні пережити цю гойдалку.
Чомусь у мене зараз в уяві з’явилася метафора пазла, коли один елемент ідеально збігається з іншим. Але щоб він підійшов, його спочатку потрібно викувати всередині себе. А коли ти зрозумієш, як виглядає твій пазл, прийде і розуміння того, як виглядає твоє кохання. І ще: любити насамперед потрібно себе, бо лише так ти зможеш присвятити стільки праці іншій людині.
Мабуть, давно. Я не можу згадати. Закоханість — це такий сильний сплеск... Іноді він у мене відбувається швидше стосовно світу, коли щось дізнаєшся глибше, ніби пробиваєш носом, наче Буратіно, полотно в інший вимір, та думаєш: «Вау!» А якщо ми говоримо про романтичну закоханість, то я давно не відчував такого почуття.
Заради кохання я готовий на життя. І заради любові я готовий приймати світ та себе з усіма недоліками.
